Українське письменство - Микола Зеров

засобів. Дуже цікавим, хоч і спірним є твердження про Стефаника, як «продовжника наукового психологічного реалізму», далекого від сутого імпресіонізму, до якого стосується, напр., Черемшинине писання. А. Музичка говорить про відсутність у Стефаника «естетики чи навіть естетизації мови». Від імпресіоністів, на його думку, Стефаник узяв тільки якоюсь мірою свою тематику та ще «свій спосіб давати в коротеньких нарисах, ніби в екстрактах, поодинокі життєві з’явища, в дуже стислому стилі, щоб ними викликати якнайсильніше враження», — але зостався чужий їх манері «класти вагу на мелодії і гармонії». Доводячи цю свою тезу, А. Музичка посилається на листи Стефаника до його видавців на Радянській Україні з дозволом «переписати оповідання на літературну українську мову». «Справжні митці почувань, — завважає з цього приводу дослідник — кричать, щоб говірки плекати, щоб їх культивізувати, щоб їх не змішувати, — тим часом Стефаник приходить сьогодні до того, щоб його говірку заміняти літературною мовою». Але чи не те саме говорив і Черемшина, справжній, на думку А. Музички, імпресіоніст? Принаймні в одному із листів до своїх видавців він пропонував визволити його оповідання від діалекту і на ролю такого редактора мови висував того самого, що й Стефаник, проф. В. Сімовича, який «дуже добре знається і на питаннях літературної нашої мови, і на гуцульському жарґоні». Гадаю, що тут важить не так літературна конфесія письменника, скільки його природне бажання бути приступним якнайширшому колу українських читачів і побоювання, що діалект може стати тому на перешкоді. Та й взагалі навряд чи можна пристати на те протиставлення натураліста-протоколіста Стефаника та імпресіоніста Черемшини, яке уперто обстоює дослідник.

Зате багатьом твердженням А. Музички треба визнати безперечну слушність. Так, напр., він дуже влучно заперечує проти мого зіставлення знаменитого початку «Скону» («Як глуха осінь настала, як з дерев усе листя опало»…) з хронологічними означеннями Черемшини в «Карбах». На думку дослідника, тут замало матеріалу, щоб говорити про вплив Стефаника та учеництво Семанюка (Черемшини) — спільність засобу має джерело в народному датуванні долішніх покутян та верховинців-гуцулів.

Має цінність і бібліографічний покажчик літератури про письменника в кінці книжки. Здається, з важніших статей та заміток про Черемшину не використаною у проф. Музички зосталася тільки одна: Михайло Лозинський. «Карби» Йвана Семанюка, критична оцінка («Діло», 13/26.IV.1902, ч. 84, додаток), — стаття справді не дуже приступна. Підбиваючи підсумок, скажемо, що українське літературознавство з гідністю відзначило недалекі вже другі роковини смерті письменника.

1929

Мова Черемшини{173}

Марко Черемшина, подібно до Стефаника, широко послугується в своїх оповіданнях діалектом рідних своїх місць — Гуцульщини й Покуття. Всі монологи й діалоги дійових осіб, всі щедро розкидані по творах цитати із гуцульських «співанок», а інколи і власні «авторові» слова подано у нього рідною йому говіркою. Уживання діалекту — річ досить звичайна в багатих і розвинених літературах. Інколи твори, писані діалектом, належать до найпопулярніших. Пор., напр., успіх «На скальнім підгалю» Тетмаєра у польській публіці.

Перечисляючи нижче головніші особливості гуцульської говірки, якою користується Черемшина, маємо тут додати, що він не завжди дає мовний колорит карпатських верхів однаково густо. В діалогах краєвого колориту, розуміється, більше; в авторських переказах менше.

Головніші особливості фонетичні

1. Звук а (я) після шиплячих та м’яких приголосних, раз у раз відміняється на є: Дяк—дєк, закляв—заклєв, горячка—горєчка, цукряний—цукрєний, опроважати—опроважєти, потяла—потєла, тяма—тєма, м’яко—м’єко.

Іноді цей звук Черемшина передає через ьи. Тоді читаємо: зам. челєдина—чельидина, дєдя—дьидя, лишєє (лишає) — лишьиє, опроважєти—опроважьити. Близькість звука є (утвореного із а, я) до звука и, і спричиняється і до таких написань, як світець (зам. святець), сітенький (святенький), рібі (рябі).

2. Звук и переходить в і — в префіксі ви (віносити зам. виносити) та деколи після шиплячих: (щірокий зам. широкий).

3. Приголосний ч і взагалі всі шиплячі мають тенденцію пом’якшуватись: Аничька, чюла, Чюрей і т. д.

4. Звукове сполучення хв вимовляється як ф: филя, фіст, фоя.

5. Звук ц звучить здебільшого твердо. Звідси такі написання, як данец, данцувати, мужицкий.

Головніші особливості морфологічні

1. В змінюванні імен кінцівки -ою, -ею дають -ов, -ев: за нев (зам. за нею), ґаздинев (ґаздинею), ногов (ногою).

2. В зовній формі імен дуже часто зустрічаються скорочення: дє’ (зам. дєдю), Іва’ (зам. Іване), Іла’ (зам. Ілашу), Дзе’ (зам. Дзельмане), хло’ (зам. хлопче, чоловіче!).

3. Прикметники, що в наддніпрянських говірках належать до м’яких основ, мають тверді кінцівки: синий, сина, сине. Те саме відноситься і до числівника третій: напр., за третою горою гремлять гармати.

4. Поруч указових займенників: цей, ця, це, той, та, те — маються ще подвоєні форми: цес, цеся, цесе і тот, тота, тоте (тото). Прикл.: Бідна тота Аничка Балюкова; не тото кішня, що коси не вищербила.