Українське письменство - Микола Зеров

III. Не будемо спинятися на дрібніших текстових зіставленнях, перейдемо до порівняння, яке робить М. Марковський межи знаменитими вступами до IV частини у російського та українського авторів. Навівши вступні строфи Котляревського цієї частини, наш дослідник приходить до висновку, що складено їх дуже вдало. Він пише: «Видко, що Котляревський творив тут вільно, а не передавав чужий зразок». Переходячи до відповідного уривку Осипова — «Как едки трои не посутчишь», М. Марковський уважає його значно слабшим: Осипову «творити таку мову була річ незвичайна» (Котляревському це було, очевидно, за звичай. — М. З.), «над чим йому доводилось багато сушити голову» (звідки це видно?) «і складати такі вірші, що їм нелегко надати будь-якої форми». Для доказу М. Марковський бере рядки: «Борщів як три не поденькуєш, / На моторошні засердчить» і пробує поставити кінцівки на їх належні місця. Виходить: «як три деньки не поборщуєш, на серці замоторошнить». Потім робиться та сама операція з Осиповим. Слова: «Как едки трои не посутчишь, / Так на тошне заживотит» набувають такого вигляду: «Как сутки трои не поедчишь, / На животе затошнит». І висновок готовий: У Котляревського краще, — бо «на серці замоторошнить» можна сказать, а «на животе затошнит» не можна. Очевидно, це неможливе по-російськи на животе з’явилося у Осипова через те, що цей прийменник на був у Котляревського.

Припустімо навіть, що все це справді влучно. Але 1) не скрізь щасливо випадає справа навернення тексту до належного вигляду і в Котляревського. Напр., «Та що аби що ти верзлялом», повернене до зрозумілості: «Та що аби що верзляти», — стає незграбне і какофонічне, та й не цілком відповідає своїм звуковим складом перекрученому (нема куда приставити: «лом»); 2) не можна твердити, що зразок завжди буває досконаліший за пізніше опрацювання предмету, отже, коли Осипов дав навіть щось слабше, аніж Котляревський, то це зовсім не значить, що він робить по Котляревськім і за його прикладом. Нарешті, 3) нізвідки не видно, що Котляревський або Осипов, даючи перекручену «Сивілину» мову, ставили собі спеціальне завдання досягти якнайповнішої відповідності межи обома рядами — спотвореним і відновленим, справжнім.

На жаль, в обмеженій щодо місця рецензії нема змоги зупинитися на дрібніших прикладах, і ми наведемо тільки ті з них, які характеризують метод нашого дослідника. От приклад. М. Марковський бере одно місце з 1 част. Осипова — пророцтво відносно Римської держави: «Их власть дотоле продолжится, доколе слепота продлится и будут ноги целовать»; потім указує кілька аналогічних місць у Блюмауера і, нарешті, одно місце в III частині Котляревського («Поки не стануть цілувати / Ноги святої постола»). Марковському цього досить, щоб сказати: Котляревський був обізнаний з Блюмауером безпосередньо і утворив це місце незалежно від Осипова. Чому? А тому, що «якби Котляревський користався Осиповим, то він би і це місце навів там, де воно знаходиться у Осипова».

Питання, як Котляревський користався Осиповим, де і в чому від нього відходив, як брав через нього Блюмауера, безпосередньо йому незнаного, — має свою літературу, до якої причетні і Житецький, і Соболевський («Бібліограф», 1889), і Дашкевич, і Минський, і автор приміток до венгеровської «Русской поэзии». Зроблено чимало спостережень, намічено певні висновки. Але наш дослідник ні з чим не рахується, коли діло доходить до його улюбленої думки: Осипов зобов’язаний Котляревському. Знову приклад. В рукописних текстах Котляревського єсть місце, де серед підземних страховищ згадуються «горгони, / Кентаври, грифи, Бріарей, / Химери, карли, Геріони / І жовтих бузьких тьма ужей». Відповідні рядки у Осипова виглядають так: «Кентавры, грифы, Герионы, Гиганты, карлы, Бриарей, Химеры, гарпии, Горгоны, / Невиданных станицы змей». Близькість Котляревського й Осипова безперечна. У Блюмауера, взагалі дбайливішого щодо міфології, єсть тільки один Король Геріон, у Скаррона — знов множина: des Geryons a triple face. Видимо, зразком послужив Скаррон, але кому, Котляревському чи Осипову? Хто взяв перший, а хто запозичив в другу чергу, бо тексти українського і російського авторів, безперечно, залежать одно від одного (пор. стор. 49)? Ці питання вимагають детального порівняння текстів Осипова і Котляревського з Скарроновим, і, тільки з’ясувавши питання про безпосередній зв’язок одного з них із Скарроном, можна було б виносити остаточний рішенець. Тим часом, що робить М. Марковський? Він нараз забуває, що головна його задача довести залежність Осипова від Котляревського і приймає все те за доведене. «Ми вже знаємо, — пише він, — що Осипов користувався з «Енеїди» Котляревського (звідки знаємо?), а не навпаки, і тому, коли натрапляємо на схожі епізоди, то маємо право сказати, що Котляревський був за зразок для Осипова, а не Осипов для Котляревського». Цю фразу М. М. Марковський повторяє кілька раз, очевидно, вважаючи, що при повторенні вона збільшує свою доказову силу.

Ми розглянули два ряди головніших доказів М. Марковського, — перейдемо до арґументів помічних, другорядних. Що «Енеїда» Котляревського була готова раніше від осиповської, наш дослідник бачить ще й з того, що невідомий автор вірша «К господину сочинителю оды на смерть Румянцева-Задунайского» наводить вирази, які звучать цитатою із 4-ї частини «Енеїди» (стор. 70). Румянцев умер в грудні 1796 р. Тоді ж, мабуть, була написана ода, ergo, — висновує звідси М. М. Марковський, — в 1796 р. четверта пісня «Енеїди» Котляревського була відома широкому громадянству. Взявши до уваги, що в тому ж 1796 р. з’явилася 4-а частина Осипова, ми дістаємо побічну вказівку на хронологічну першість Котляревського: його четверта частина уже здобула популярність, коли четверта частина Осипова тільки-тільки з’явилась друком. Висновок опертий на дрібному недогляді. Кінець 1796 — початок 1797 р. — це є можлива дата «Оди на смерть Румянцева»; дати ж написання ущипливої відповіді на неї ми не знаємо. Це могло бути і в початку XIX в., адже ж ода могла розходитись поволі, а Румянцева, «главного малороссийского командира», на Україні пам’ятали довго. Не кажу вже про те, що, поки ми не знаємо тексту оди, ми не маємо права настоювати, що окремі вирази вірша-відповіді, як згадка про кулі з галушок, є цитата саме з IV частини «Енеїди» Котляревського.

Так само не переконує наш дослідник і там, де він пробує збити нові дані, що говорять проти його міркувань. На тій же стор. 70 він пробує ослабити значення відомого листа Котляревського до Гнєдича, де Котляревський пише про «Енеїду»,