Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

як Руфін і Кней Люцій, а й представників влади, як префект Кай Летіцій, дедалі більше опосідає відчуття суспільного застою і конечної потреби перемін[213], — отже, за всіма ознаками, в роки останнього і найжорстокішого з Антонінів, Коммода, 180—192 pp.). У IV дії ув'язнених християн відвідують у тюрмі одновірці, благаючи в Єпископа (цей персонаж так і залишається в драмі безіменним) організаційної та ідеологічної підтримки супроти монтаністської єресі («Велебний отче!.. Батеньку!.. Єдиний! / Ми сироти без тебе! Гинем! Гинем! / Мутить нас єресь!.. Монтанівці вкрались!.. / Пророчиці облудні нас бентежать!.. / Порадь, як боронитись! Ми простацтво! / Ми люди темні, неписьменні!» і т. д.), — сюжетний хід, потрібний авторці для того, щоб Прісцілла (а за нею й Руфін) пожертвувала власним життям, віддавши Єпископові отриманий від свого батька розпізнавчий перстень, за яким підкуплена сторожа мала випустити її з в'язниці, — але, сказати б, «другим планом» ця сцена містить набагато більше інформації, не менш істотної для розуміння справдешнього смислу драми. Монтанізм, мілленаристський пророчий напрямок, що в другій половині II ст. стрімко ширився серед християнських громад від Фригії до Риму й Галлії, був визнаний церковною владою за єретичний щойно за єпископа Елевтерія (175—189), котрий уперше відкрито засудив монтанізм як «фригійську єресь» («катафригію»). 3 того, що прохачі пригадують Єпископові «листа твого до церкви в Сіракузах, / що ти писав про єресь монтанівську», напрошується підозра, що цей безіменний римський Єпископ — то не хто інший, як сам Елевтерій власною особою («вивівши» його з темниці, Леся Українка вельми елегантно «вивела» й себе з-під можливих доскіпувань педантичних істориків!), — а згадуваний бунтівний «пресвітер», на якого скаржаться збаламучені вірні («Він каже, що не з Божої встанови / ти став єпископом. „Син Князя лжі“ — / так він тебе назвав на наших зборах»), — постать також історична: пресвітер Кай, котрий, підпавши, як засвідчують писемні джерела, під «катафригійський» вплив, і справді міг протестувати проти церковно-владної ієрархії (монтаністи-бо наполягали на безпосередньо-екстатичному спілкуванні зі Святим Духом, — самому Монтанові приписують твердження, що «людина подібна до ліри, а Дух торкається її подібно до плектруму»[214], — і пророки та пророчиці «з Божої встанови» мали в їхніх громадах куди більшу вагу, ніж церковний клір, що, зрештою, і стало головною причиною розколу). Як бачимо, у світлі додаткових джерел авторський «тайнопис» виявляється не таким уже й трудним до розшифрування і, як нагрітий над вогнем палімпсест, з готовністю проявляє «приховані» дати: «драма діється», за всіма ознаками, у середині 80-х pp. II ст.

І ось тут-то й починається найцікавіше — одержана нами хронологічно точна «відповідь» на жодні питання не «відповідає», а навпаки, сама породжує нові. Річ у тому, що 180-ті роки — то аж ніяк не був час найбільших нагінок Риму на християн. Якби Лесі Українці, як це з легкої руки М. Євшана заведено вважати, розходилося насамперед про римсько-християнський конфлікт (як Г. Сєнкевічу в «Quo Vadis»), довелося б визнати, що епоху для цього вона чомусь обрала напрочуд невдало. Куди показовішою була б доба правління коли вже не Нерона чи Доміціяна, то принаймні другого з Антонінів — Траяна (98—117 pp.), означена в християнській історії як «третє гоніння на християн»[215], або, в крайньому вже випадку, того самого II ст. не 80-ті, а 60-ті роки (знамениті мучеництвом Юстина Філософа та його учнів). Доба ж Коммода Антоніна під цим оглядом досить-таки маловиразна, а маловиразних («недоговорених») епох Леся Українка не любила (як свідчить К. Квітка, це й була одна з головних причин, чому вона так рідко вдавалася до подій з української історії: «…життя тих народів і епох, з яких вона писала, було багатше ідейним змістом, у нас же коли й були ідеї, то <…> якісь недоговорені»[216]). Натомість надзвичайно, без перебільшення трагічно виразною — переповненою ще вільним, відкритим грозовим вируванням ідей і пристрастей — постає ця епоха, коли поглянути на неї в зовсім іншому ракурсі — з точки зору внутрішньоцерковної боротьби.

То був час, коли ні догматика, ні культ іще твердо не всталилися: «в нас тепера / велика чвара церкву роздирає», — ділиться Прісцілла з коханим своєю журбою, і єдине, що до цього можна додати — це, що таким чварам «роздирати» церкву лишилося недовго: до 200 р. (коли абсолютна більшість християнських громад визнає канонічність листів до Тимофія і тим остаточно утвердиться перемога в християнській церкві павлінітів) процес формування церковної ієрархії завершиться. На місце колишніх харизматичних богослужінь — пророцьких, апостольських, вчительських (останнім сплеском яких і був монтанізм) — заступить інституціоналізована влада єпископату, зі стрімкою й незворотною тенденцією до централізації парохій (як заявить уже в середині III ст. св. Кипріян, «поза Римською Церквою нема християнства»[217]!), з церковними соборами (перші соборискликалися якраз із тих питань, що так хвилюють Прісціллиних одновірців, — «єресі» Монтана та святкування Пасхи: «змагання йде, коли справляти Паску, / чи в той час, як юдеї, чи не в той»), — встановиться канон Святого Письма, і гностикам доведеться ховати свої, надалі «заборонені» книги, по цвинтарних склепах, як у Наг-Гаммаді, — словом, те, що початково було заповідалось як місіонерське братство викуплених Духом Сина Божого «синів, не невільників» (Лист св. ап. Павла до галатів, 4:6–7), де «нема юдея, ні грека, нема невільника, ані вільного, нема чоловічої плоті, ані жіночої, — бо всі ви одно в Христі Ісусі!» (Гал. 3:28)[218], — після півторастолітньої боротьби нарешті безповоротно укшталтується і зцементується в т. зв. «ортодоксальну», «єдино істинну» церкву — соціальний інститут, призначений уже нестак для готування вірних до незабарного кінця світу, як до якомога догіднішого виживання у світі наявних владних структур — із неминучим дублюванням цих останніх.

Час, обраний Лесею Українкою, — то якраз останні, найнапруженіші і найбентежніші «перед заходом сонця» роки християнської свободи дискусій, коли «ортодоксія» з «дисидентством» так іще не звуться і змагаються між собою ще на рівних, в очах римського світу зливаючись в одно (і провокуючи єдину на себе реакцію, так промовисто озвучену простосердим батьком Прісцілли, старим Аецієм Пансою — майже «Санчо Пансою»! — який, зачувши, що християни між собою не єдині, робить найлогічніший «з позиції влади» висновок: «О, коли так, се небезпечна секта, / бо ми ж не знаєм, хто з них єретик, / а хто сектяр звичайний. Чи не краще б / усю ту секту враз з єретиками / узять та й викоренить раз назавжди?»). Християнська історія зберегла, зрозуміло, тільки голоси «переможців» (батьків церкви), але й із них добре