Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин, — але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися. З-між усіх видів смерті ця смерть — найлагідніша, але і найдовша. /5/ От і склалося в мене враження, що наш Басс наче сам себе супроводжував до могили, сам заладнав останні свої справи і, переживши себе самого, стійко, як і личить мудрецеві, переживає розлуку. Він багато говорить про смерть, і то навмисне, аби переконати співбесідника, що коли вмирання справді у чомусь і прикре, і страшне, то винен у тому той, хто вмирає, а не смерть: у ній самій не більше муки, ніж після неї. /6/ Боятися того, в чому немає страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, в чому немає відчування. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? «Тому-то, — висновує наш Басс, — смерть — поза межами всякого зла, а отже, — поза межами страху перед усяким злом».

/7/ Подібне, знаю, часто мовилось, часто й повинно мовитись. Але мені не дуже допомагали ті слова — ні тоді, коли я читав їх, ані тоді, коли чув з уст тих, хто доводив, що смерті не треба лякатися: вони боролися з віддаленим страхом. Інша річ наш Басе: його слова для мене найвагоміші, адже він говорить про смерть, яка вже ступила на його поріг. /8/ Скажу тобі свою думку: вважаю, що стійкішим має бути той, хто, так би мовити, в самій смерті, аніж той, хто наближається до неї. Адже близька смерть навіть незагартованому вже самою своєю неминучістю додає мужності. Так, навіть найбоязкіший впродовж усього бою гладіатор сам наставляє супротивникові шию, сам же скеровує його непевний меч, що мов сумнівається, — аби з певністю вдарив, аби не схибив. Але сусідство із смертю — тією, яка неминуче переступить поріг, вимагає тривалої сили духу, а це — рідкісна якість, на яку може спромогтися хіба що наділена мудрістю людина. /9/ Тож я з великим задоволенням слухав його кожен раз, коли він виносив вирок смерті, коли розкривав її природу, мовби знав ту смерть в обличчя. Звісно, більшої довіри в тебе, більшої ваги заслужив би той, хто, переживши свою смерть, розказав би тобі з власного досвіду, що ніякого зла в тій смерті немає. Ну, а про те, що за сум’яття опановує людину з наближенням смерті, найкраще роз’яснять тобі ті, хто стояв перед нею, хто бачив, як вона підступає, хто прийняв її. /10/ До них можеш зарахувати Басса. Він хоче зняти нам з очей полуду. Каже, що таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той, хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю — смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного — очікуємо. /11/ Смерть для всіх — рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність — це не початок справедливості? Втім, хіба не зайве захищати від звинувачень природу, яка не захотіла, щоб ми жили не за її законом? А вона, що зладнала, те нищить; що знищила, те знову ладнає.

/12/ Отож, якщо комусь поталанить і старість не грубо вирве його з життя, а лагідно відішле, радше випровадить крок по крокові, — то чи не повинен він складати дяку всім богам за те, що вирядили його, ситого, на відпочинок[124], потрібний кожній людині, милий — для втомленого трудівника?.. Ти сам бачив, що дехто з більшим запалом поривається до смерті, ніж зазвичай хапаються за життя. Але я не знаю, хто б нам більше додав духу: ті, що жадають смерті, чи ті, що в радості й спокої очікують її. Адже в перших жагу смерті викликає часом якийсь раптовий шал або спалах обурення; спокій других — від їхнього твердого переконання. Хтось од гніву падає в обійми смерті, але погідно їй назустріч розкриває обійми лише той, хто тривалий час готував себе до її приходу.

/13/ Я з багатьох причин навідуюсь до цього вельми дорогого мені чоловіка, але, зізнаюсь, одна річ таки найбільше спонукує мене до зустрічі: хочу знати, чи застану його щоразу таким самим, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Та ні, навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, /наближаючись на сьомому[125] колі до переможної пальми. 14/ Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що в тому останньому подихові немає жодного болю, а коли б навіть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжують страждання, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст — її не треба силою виривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поливаючи його потоками води, а часом — заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його, — сам погасне.

/15/ Залюбки, мій Луцілію, слухаю ті слова, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. То й що? — запитаю сам себе. — Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? — Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, а приймають. — /16/ «Ми самі собі, — говорив він, — вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли?.. Скажімо, щось нам грозить близькою смертю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося». — От на