Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/4/ У нашому Марцелліні я ще не зневірився. Ще й тепер він може бути врятований, аби лиш руку йому подали вчасно. А проте є небезпека, що він може потягнути за собою і свого рятівника, бо наділений неабиякими здібностями, шкода лише, що вони спрямовані на лихе. І все-таки, знехтувавши небезпекою, зважусь розкрити йому очі на власні хиби. /5/ Та замість того, щоб прислухатись, — ти знаєш Марцелліна! — він сипне тобі такими жартами, що і розжалоблений може пирснути сміхом. Спочатку поглузує сам із себе, потім — з нас. Випередивши мене духом, викладе все те, чим я збирався його присоромити. А далі перетрясе всі наші школи, дорікне кожному філософові подачкою, коханкою, ласощами. Одного покаже мені в чужому ліжку, другого — в шинку, третього — в передпокої. /6/ Пригадає мені кумедного філософа Аристона[120], що полюбляв промовляти з лектики: догіднішої пори для виголошення своїх думок, видно, не міг підібрати. «А до якої школи він належить?» — якось запитали про нього Скавра[121]. — «В усякому разі, — була відповідь, — не до перипатетиків[122]». Хтось поцікавився, якої думки про цього ж таки Аристона статечний чоловік Юлій Грецин. «Не можу тобі сказати, не знаю, на що він спроможний, коли стане на ноги», — відмовив, мовби йшлося про гладіатора на колісниці. /7/ Одне слово, буде мені тицяти пальцем у вічі, перераховуючи всіх тих невігласів, що краще б лишили філософію в спокої, ніж мають отак нею торгувати. І все ж, кажу, я поклав собі перетерпіти всі ті насмішки. Хай він доведе мене до сміху, а я його, можливо, — до плачу. А якщо він таки й далі сміятиметься, то я, мовби й сам схитнувся, радітиму, що йому випав такий веселий вид божевілля. Але та веселість недовга. Приглянься до таких людей і побачиш: вони то від сміху трясуться, то, за якусь хвилину, — від люті. /8/ Отож я поклав собі за мету підійти до нього й розтлумачити, що його справжня ціна буде настільки більшою, наскільки меншою вона видаватиметься в очах юрби. Хай не викореню його пороків, зате приглушу їх. Одразу вони не зникнуть, але на якийсь час перестануть буяти; далі занидіють, а може, й зовсім зникнуть. Нерозумно було б цим нехтувати: для важкохворих перерва в недузі — це все одно що здоров’я.
/9/ Поки ось так приміряюсь до Марцелліна, ти за той час — адже й змога вже є, і розумієш, звідки ти вийшов, куди йдеш, а значить, здогадуєшся, якої межі сягнеш, — ти, кажу, впорядковуй тим часом свої звичаї, піднімай дух, чини опір усьому, що наганяє на тебе острах, не веди рахунку тим, хто може тебе налякати. Хіба не виглядатиме дурнем той, хто боїться, що на нього нападуть юрбою там, де й один ледве протиснеться? Так і з твоєю смертю: хоч би скільки супротивників грозило, доступитись до неї можна лиш комусь одному. Так уже розпорядилася природа: хтось один дав тобі життя, хтось один і відніме.
/10/ Коли б ти поважав мене, то вже б махнув рукою на ту решту, що маю тобі заплатити. Але я не хочу під кінець розрахунку повестися, мов який скнара, — візьми, що з мене належить. — «Я ніколи не хотів подобатись усьому люду, бо ж люд не схвалює того, що я знаю, а що схвалює люд, того я не знаю». — /11/ «Хто це?» — запитаєш. — Ніби й не знаєш, хто мій скарбник. — Епікур! Але те саме вигукне тобі кожен — з кожного дому: чи то перипатетик, чи академік, чи стоїк, чи кінік. Та чи може подобатися юрбі той, кому подобається чеснота? Загального визнання домагаються не вельми пристойними шляхами: мусиш стати подібним до того загалу. Впізнають у тобі себе самих — тоді й плескатимуть у долоні. Але наскільки важливіше, за кого ти сам себе маєш, ніж за кого тебе мають інші! Любов поганих людей можна здобути лише поганим способом. — /12/ «А чим тут допоможе, — запитаєш, — та хвалена й піднесена над усіма мистецтвами і науками філософія?» — А ось чим: волітимеш подобатись сам собі, а не натовпу; судження будеш оцінювати — які вони, а не рахувати — скільки їх; житимеш, не лякаючись ні богів, ані людей; страждання або долатимеш, або кластимеш їм край. Та коли я побачу, що тебе оточує загальна хвала, що вколо тебе, хоч би де ти з’явився, не вщухають, мов на честь лицедіїв, оклики та оплески, коли почую, що в цілому місті навперебій вихваляють тебе і жінки, й хлопчаки, — то як тут не відчути жалощів до тебе? Бо ж добре знатиму, яка дорога привела тебе до тієї слави.
Бувай здоров?
Лист XXX
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Бачив я Ауфідія Басса[123], справді прекрасну людину; геть уже виснажився, змагаючись із старістю: пригнітила його настільки, що годі йому піднятися, — всім своїм великим тягарем налягла на нього. Він завжди, як знаєш, був слабкого здоров’я, крихкотілий. Довго тримався, радше підтримував те своє тіло, а тут раптом надломився. /2/ Як той корабель, що протікає, ще в силі протистояти одній-двом шпаринам, та коли, піддаючись хитавиці, починає повсюди розлазитись і, розвалюючись, неминуче йде до дна, — так і старече тіло ще можна якийсь час підпирати, зараджувати його немочі; та коли, мов у струхлілій споруді, розходяться усі зв’язки і, поки зіб’єш докупи одне, тріщить інше, — то тут уже треба озиратися, кудою втекти. /3/ І все ж наш Басс на диво бадьорий. Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима — смерть; радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі. Досвідчений керманич веде судно й тоді, коли порване вітрило; навіть коли щогли поламані, він пристосовує до плавання все те, що лишилось від судна. Так чинить і наш Басс: близьку свою смерть озирає з таким настроєм, таким виразом обличчя, що цю безтурботність ти подивляв би й тоді, коли б не свою, а чиюсь іншу загибель він мав перед очима. /4/ Велике то мистецтво, Луцілію, і тривалої науки потребує — відійти з погідною душею, коли надлине ота невідхильна година. Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись
