Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

на вустах, чи також у серці; чи не було тільки облудою та грою все те, що я з таким піднесенням жбурляв просто в обличчя фортуні. /6/ Відкинь думку людей: вона завжди сумнівна, хилиться то в один, то в інший бік. Облиш ті науки, яким ти віддавався впродовж усього життя: смерть висловить щодо тебе свою думку. Скажу так: ні вчені суперечки та бесіди, ні почерпнуті з мудрих настанов вислови, ні твоя вишукана мова — ніщо не засвідчить сили духу. Адже й найбоязкіший може промовляти як перший сміливець. Тільки останній твій подих виявить, на що ти спромігся за своє життя. Хай так! Я приймаю ту умову й не боюся суду». — /7/ Так я бесідую з собою; вважай, однак, що й з тобою я побесідував. Щоправда, ти молодший від мене. Та хіба це має значення? Смерть не лічить роки. Невідомо, де вона очікує на тебе, а тому сам очікуй на неї скрізь.

/8/ Я вже хотів завершувати, вже й рука ось-ось мала накреслити кінцівку, але наша домовленість — то як священний обряд, що має бути закінчений: мушу й цей лист забезпечити припасом на дорогу. Не думай, що я сам себе запитую, в кого б то взяти у борг: знаєш-бо, чиєю скарбницею послуговуюсь. Ще трішечки — і платитиму із своїх запасів. А тим часом плататиме Епікур, який каже: «Розмірковуй про смерть, — що зручніше: їй прийти до нас чи нам її перестрінути». /9/ Думка зрозуміла: як це прекрасно — навчитися смерті! А може, вважаєш зайвим учитися того, що знадобиться лиш один раз? Тому, власне, й треба роздумувати про смерть: якщо свої знання якоїсь справи не можемо випробувати на ділі, — мусимо ту справу вивчати постійно.

/10/ «Розмірковуй про смерть!» Хто це каже, той велить розмірковувати про свободу. Хто навчився вмирати, той відучився слугувати; той став над усякою владою і вже напевно — поза всякою владою. Що йому в’язниця, сторожа, замки? Вихід для нього завжди вільний! Є тільки один ланцюг, що тримає нас на прив’язі, — жага життя. Не кажу, що того почуття треба позбутися, — його треба послабити, і то настільки, аби ніщо нас не затримувало, ніщо не заважало нам, коли зайде потреба, з готовністю зробити негайно те, що однаково колись доведеться зробити.

Бувай здоров!

Лист XXVII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ «Ти от даєш поради, — скажеш мені. — Значить, сам собі ти вже зарадив, уже полікував себе й маєш тепер час займатися чужими вадами?» — Ні, Луцілію. Не такий вже я негідник, аби, хворіючи сам, брався оздоровлювати інших. Лежу, так би мовити, у тій самій лікарні, що й ти, от і бесідую з тобою про спільні наші болячки, дораджую різні лікувальні засоби. Тож слухай мене так, мовби я говорив також до себе самого. Я допускаю тебе до моїх найпотаємніших сховків і в твоїй же присутності картаю себе. /2/ Сам собі кидаю докори: «Подумай, скільки тобі років, — і соромно буде, що й досі маєш ті самі, що й хлопцем мав, забаганки, ті самі громадиш запаси. Хоча б одну сам собі зроби послугу: хай принаймні твої пороки помруть перед тобою. Розпрощайся з тими каламутними насолодами, що так дорого тобі обходяться, бо всі вони шкідливі; і не лише ті, що проминули, але й ті, на які ще сподіваєшся. Як лиходія, хоч його й не спіймано на гарячому, разом із скоєним злочином не полишає неспокій, так і ласий до непристойних насолод чує гіркість на душі й після того, як натішився. Бо ж нема в тих насолодах нічого, що могло б тривати, що вірно б тобі служило: вони, якщо й не шкідливі, то всі — перебіжні. /3/ Радше розглянься за непроминальним добром. А ним може бути лише те, що душа віднайде таки в собі самій. Одна тільки чеснота дає постійну, безпечну радість. Хай навіть стане їй щось на шляху, то це лиш хмаринки, що пропливають низько й не можуть затьмарити сонячної днини». /4/ Коли пощастить сягнути тієї радості? Досі ти не барився, але й поспіх тут не завадить. Скільки-то всього ще треба зробити! Скільки мусиш докласти зусиль, скільки безсонних старань, коли зичиш собі успіху в тій справі! Її на чужі плечі ніяк не перекладеш. /5/ На чиюсь допомогу можна розраховувати в іншому роді вчених занять.

Ще за нашої пам’яті жив багач Кальвізій Сабін[113]. У нього було не тільки майно вільновідпущеника — він і за вдачею був такого ж кшталту чоловік. Ніколи я не бачив людини, яка б так непристойно втішалася своєю заможністю. Таку вже мав кепську пам’ять, що раз по раз забував імена то Улісса, то Ахілла, то Пріама, хоча, певна річ, знав ті ймена так добре, як знаємо, приміром, рабів, які опікувались нами в дитинстві. Навіть серед стареньких номенклаторів, які скоріше вгадують, а не пригадують імена, не знайдеш такого, хто б так кумедно вітав громадян, як наш Сабін — троянців та ахейців. А попри те він прагнув слави вченого. /6/ І ось до чого додумався: за великі гроші придбав рабів; одного змусив вивчити напам’ять Гомера, другого — Гесіода; серед дев’яти інших розподілив дев’ять ліриків[114]. А що він дорого заплатив за них, то тут і дива немає: вченими їх не знайшов — мусив спочатку віддати в науку. З такою от підмогою почав дошкуляти своїм гостям. Мав, так би мовити, під ногою тих, хто готовий був шепнути йому той чи інший потрібний для якоїсь нагоди вірш. Але й тут він нерідко затинався на півслові. /7/ Сателлій Квадрат, похлібець багатих дурнів, значить, їхній догідливий присмішник, отже (що неодмінно додасться), — й насмішник, порадив йому придбати ще й граматиків, аби збирали недоїдки, що попадали на долівку. Коли ж Сабін зізнався, що на кожного раба витратив щонайменше сто тисяч, той відповів йому: «Стільки ж набитих рукописами скринь ти міг би купити значно дешевше». Але марнотратний багач тримався своєї думки: все те, що знає будь-хто з його челяді, — знає він сам. /8/ Далі Сателлій став заохочувати його — кволого, блідого, схудлого — зайнятися боротьбою. — «Як це? — зчудувався Сабін. — Я ж ледве дихаю!» — «Ну, не смій, прошу тебе, і говорити такого, — на те йому дорадник. — Хіба не бачиш, скільки довкола тебе кремезних рабів?» — Ні. Здорового глузду і не позичиш,