Українська міфологія - Володимир Галайчук

— «Я колись свинаркою робила, то одна жінка росказувала, вона така старша. То каже, шо як вона служила, і був пан, служила в нього. Ну і та пані заслабла, і каже до неї: «Звари каши, ті[ль]ко не соли, і винеси на гору у тарілку і постав». А вона каже: я взяла навмисне і посолила. Взяла налляла в тарілку, винесла на гору. Стала — сюди, туди, на горі подивилася — нема нікого. Поставила коло комина. Як тіко на драбину, то та тарілка — на голову їй. Каже, я наробила крику, злізаю з драбини. А та стара лежала крепко слаба, але підводиця і каже: «Шо таке?» — «Ой, — каже, — я забулася (вже не каже, шо вмисне посолила) та й взяла посолила ту кашу». — «А я ж тебе просила не солити… Ну, то нічого». І мусіла сама лізти на гору. Але, каже, я нічого не бачила. Отаке».[612]

— «Домовик, казали, де він в кого є, то робе збитки на горі. То чи шось зле, чи шо? Я його не бачила і не знаю за нього. То казали, шо йому ше варили кашу, ставили на горі, шоб він збитків не робив. Коли, каже, не поставлят, то він там поперекидає на горі, човпеця… То по драбині виліз, на горі поставив, та й все. То бі[ль]ше всього пшоняна каша була. Чула шось, шо має бути несолоне, бо як посолити, то він кине мискою там в сіни, в калідор, скине».[613]

— «Мій дядько мав чорта, десь роздобув його. Він мусів їсти йому варити. Моя баба несла кашу на гору, зварила йому, бо вона мусіла їсти йому варити. То він, той чорт, взяв (а він солі не любе, а вона посолила), то він гримнув в землю ту кашу».[614]

— «Мій тато служив в великого господаря. Тато вже мав сім років і пас корóви в них. І господиня з господаром поїхали на ярмарок. Каже: «Ґмитруню, підеш на горý туво кашу поставиш, бо вона ше гореча. Тіко шоб ти не посолив». Каже тато: я покушав — несолона — я собі вкину трошки. Тато каже: я собі посолив, і ту решту посолив. Каже: я но виліз на драбину, поставив ту кашу, а воно — бабавх тей банячок! — кинуло назад на землю. А вони приїхали, сварáт на мене. Кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти не солив, то не можна соли. То така птиці, шо вона соли не їсть. Її не можна солити. Нáшо ти посолив?»[615]

Несолена паляниця фігурує в одному з текстів із Кременеччини: «А той крайній [так само домовика] мав. То в нього сусід молотив. Ну, а кулі викидав на вишку. Коли виліз туди, дивиться — гніздо. І там така паляниця жовта лежить. А він кормив його. Тільки шоб солі не було. То він так їв ту паляницю. То той [господар] казав потім [сусідові]: «А чого ти лізав там, по тих вишках?!»[616]

Згідно з матеріалами В. Кравченка, домовик-антипко, який жив у запічку, випивав залишену на ніч на печі квашу.[617] За іншими відомостями, домовика годують винятково пісною стравою: «В нас одна жінка наймичкою служила. І пан десь їхав в Луцьк, і каже: «Візьми звари юшки простої і коржа спечи простого, без соди, і поставиш на горі». Це вона сама розказувала. Я, каже, думаю, шо ж це юшка проста? Взяла зажарила. То, каже, ше з драбини не злізла — бах! — цей горщик за нею… Приїжджає пан, питає: «Давала їсти?» — «Давала», — і розказує, шо так і так. — «А я ж тобі казав, шо не зажаруй, простого дай».[618]

На Гощанщині й Славутщині годування домовика співвідносили з різдвяними святами (тобто теж ідеться про пісну їжу; вона призначалася для домовика так само, як і для душ інших померлих):

— «Домовик на горі буває. В нас на гору виносили їсти. Майбуть-то, перед Колядьмó виносили, в пóсний день, пóсну їжу виносили. Шостого, на Вилію. Кутю в яку миску ставили. Брали всього потрошку. І куті, і госеледця, і гулубця, і хліба, і зо всіх боків тако наложано. Просто вилізли, трошки пройшли, і оцьо поставили, і все. Майбуть-то, аж на третій день Водóхрища (21 січня — В. Г.) лазили на гуру і дивилисю: чи є воно, чи нема. То як поставили, так і зняли — нема його. Солоне виносили».[619]

— «Ну, оставляли на столі (на ніч на Вілію — В. Г.). Треба, шоб була кутя, а ше ж солодке оставляли. Він же ж любить. То цьо вже казали — домовикові. Як от кутя вéчор остаєцця — ну прийде ж хтось вночі, повинен, є ж той домовий в хаті кажній. Оставлялось для нього, шоб було дóбреньке таке. В кажній, кажуть, хаті є домовик. Хто його бачив? Але є дух якийсь. Не знаю, чи погане, чи добре, але в кожній хаті має бути».[620]

Унікальні відомості про офіру для домовика перед закладанням житла з колишньої Володарщини (сучасний Володарськ-Волинський район Житомирської обл.) опублікував свого часу В. Кравченко: «Щоб вибрати добре місце на хату, в святковий день збирають сусідів і родичів, щоб порадитись. На тому місці, де мають ставити хату, ставлять хреста там, де буде покуття, а біля нього — стола з паляницею. На столі того хліба розтинають ножем на чотири рівні частки. Першого кавалка кладуть на хрест, «щоб святі їли і щастя приносили для тих, що тут житимуть». Другий кладуть під стіл і просять «домовиків», «щоб з’їли і не шкодили в господарстві». Третього кавалка їдять сами й просять бога, «щоб завжди в усьому був достаток, — щоб і поле родило, і в хліві щастило». Четвертого дають худобі, «щоб вона була сита й здорова». Після того всяке хреститься й молиться «отче наш» […]».[621]

Хоча в наведеному тексті йдеться про розрізання хлібини, сама обрядодія називається «ламання хліба»: душі померлих, як відомо, не люблять гострих металевих предметів, тож і на поминальних обідах та вечерях хліб годилося не різати, а ламати.

Як і на Поліссі, на Волині іноді стверджували, що навмисно не годували домовика, адже він як господар хати вільний і сам узяти все, що йому потрібно: «Як вон живе в хаті, то вон сам наїсться. То ж є і вода в хаті