Українське письменство - Микола Зеров
3
Перейдемо тепер до центрального твердження т. С. Гаєвського. Літературна наша критика, на його думку, застигла на мертвій точці. Задоволена дешевими тріумфами, ганяючись за словесними ефектами, вона не може вибитися з лабет крайньої суб’єктивності. Як приклад такої крайньої суб’єктивності т. Гаєвський наводить дві роботи про Лесю Українку, А. В. Музички і М. Зерова. Він говорить: на підставі одного і того самого матеріалу критики дали два різні обличчя, а кому, мовляв, не відомо, що одна річ не може одночасно бути білою і чорною. За ілюстраціями т. Гаєвський пропонує звернутися до його статті в «Житті і революції», 1925 р., кн. 10.
Що сказати з приводу таких міркувань? Як пошкодувати, що літературні справи не розв’язуються так легко, як питання про кольори? Але… чи не прибільшує т. Гаєвський суперечностей межи характеристиками Музички і Зерова? Чи справді має він рацію?
Статтю т. Гаєвського я перечитав у свій час, і, мушу сказати, здалася вона мені неперекональною. Не заперечував я її твердження, бо уважав її за рецензію (хто ж на рецензії відповідає?). Тепер оказується, що ця не вельми вірна і не вельми сильна, на мій погляд, стаття — то є важлива карта в методологічній грі т. Гаєвського, підстава його дальших висновків, ілюстрація його загальних поглядів і способів роботи. Коли так, то хай не гнівається наш критик, коли ми приглянемось до тверджень і доказів тої його статті.
Але спочатку про дійсні мої розходження з т. А. Музичкою. Читачі пригадують, що т. А. Музичка уважає Л. Українку за практичного діяча партії, а світогляд її визначає як суто марксистський. На мій погляд, практичним діячем партії Леся Українка не була; що ж до її світогляду, то Маркс, сприйнятий теоретично в другій половині 90-х рр., був для поетки лише епізодом в історії її духового життя. Від Драгоманова вона перейшла до Маркса; сприйнявши ж Маркса, вступила в якийсь інший круг ідей, виразніше не окреслений, але такий, що давав змогу являтися з-під пера її творам, позначеним певним відходом від позитивістичного (не кажу: матеріалістичного) світовідчування.
Де і в чому коріння мого розходження з книжкою т. Музички, мені здається, теж ясно. Т. Музичка пішов за деякими звістками про зв’язки Л. Українки з партійними органами РУП та Укр. Соц.-Дем. спілки і зробив із тих звісток кілька дальших висновків. Я ж, використовуючи інші дані, які найшов у київській усній традиції, тих звісток не прийняв і помалу одійшов від погляду на нашу поетку, як на ортодоксального марксиста. Що ж до оцінок літературних, характеристики письменницького шляху Лесі Українки, то я ніде не пам’ятаю межи мною і т. Музичкою таких розбіжностей, які б нагадували контраст білого і чорного.
Але невблаганний т. С. Гаєвський ті розбіжності і протиріччя викриває. Перше протиріччя він знаходить в нашому трактуванні Лесиної поеми «На полі крові» з її постаттю Юди. «А. Музичка, — читаємо в статті т. Гаєвського, — характеризує твір Л. Українки «На полі крові». Доводить, що цей твір зв’язаний з життям на Україні після ліквідації революції (1905 р.). Юда мав бути символом отих зрадників-провокаторів, що так були розплодилися після ліквідації революції й продавали ту революцію й українство. М. Зеров також характеризує цей самий твір «На полі крові»… Він каже, що не мав змоги подати докладний нарис життьової філософії Л. Укр., оскільки вона знайшла вираз у драматичних поемах, але одно впадає в око, то «антихристиянський цієї філософії дух і тон». Критика Юди… «набирає часами яскравості й енергії, бо до його слів, природних в устах статечного господаря, дещо своєї нехоті докидає сама Леся». Отже, у одного Юда є тип зрадника-провокатора, а в другого він виявляє своїми репліками світогляд самої поетки. Виходить, як бачимо, двозначність, і навіть досить прикра для поетки».
Прекрасні міркування, — але чи не нагадують вони трохи гоголівське: «Иван Иванович несколько боязливого характера. У Ивана Никифоровича, напротив того, шаровары в таких широких складках, что, если бы раздуть их…» До того ж: а) провокаторство Юди і зв’язок його образу з українським життям у Зерова не замовчано (див. стор. 49), б) критика Юдина ідеалістичного пориву апостольської громади названа «пласкою» і в) тільки несподівана яскравість двох-трьох місць, не зовсім природних в устах Юди — статечного господаря, навела Зерова на догадку, чи не допомогла тут своєму героєві авторка, порушуючи суцільність свого образу і не зважаючи навіть «на глибоку одіозність для неї постаті зрадника». Де ж тут інкриміноване критиком протиріччя? Де і як стверджується солідарність Л. Українки і її не прекрасного героя? Де і в чому неприємна для нашої поетки «двозначність»?
Другу розбіжність межи мною і т. А. Музичкою С. Гаєвський знаходить у наших «висновках» з приводу «Камінного господаря». Процитувавши відому фразу Лесі Українки про те, що «Струве и вся честная компания», перечитавши її Дон Жуана, можуть сказати: «До чего дерзость хохлацкая доходит», — я написав, що, сподіваючись ворожнечі з боку читача, Леся Українка виглядала їх дуже здалека, «дивилася не в той бік»: неприхильного, неприязного читача мала вона і на українському ґрунті. Т. А. Музичка процитував цю
