Українське письменство - Микола Зеров
Для другого критика, О. І. Попова, теж соціолога, Коцюбинський є «письменник глибокої свідомості класової», художник-співець класи трудящих, від заробітчанина-пролетаря до селянина-незаможника та трудового середняка. І в другому місці: «Загострене класове почуття мав Коцюбинський. Не народу українського був він заступник, а голоти української».
От як розійшлися у висновках представники критики соціологічної. Може, т. Ст. Гаєвський скаже, що це не є справжня критика соціологічна, бо справжня не розминатиметься в присудах і не буде на ту саму річ говорити, що вона «біла і чорна». Але ми за нашим методологом не підемо. Для нас і т. Коряк, і т. О. І. Попов репрезентують критику дійсно соціологічну, перекладають мову художнього твору на мову соціології, дошукуються соціального коріння в діяльності письменника. А що вони розминаються в оцінках, даючи кожен своє тлумачення постаті письменника, так на це вони мають право як критики. Їх діло оцінювати постать письменника і здобутки письменника з погляду інтересів сьогоднішнього дня; інші будуть потім досліджувати того письменника, як історично-літературну проблему.
Розуміється, літературна критика мало-помалу удосконалюється, виробляючи нові засоби і «уточняючи» критерії. Велику поживу і корисні корективи дають їй історико-літературні узагальнення, висновки соціології, витончене знаряддя формально-поетичної аналізи. Хто тепер зможе читати стару журнальну критику російську (та почасти й українську), — ці, як казав старий Квітка, «статьи неведомого содержания и разбора», названные громким именем «критики»? Але, послугуючись даними літературної науки, критика завжди зоставатиметься «осібним», як визнає це і т. С. Гаєвський, «типом літературної продукції», з своїми особливими ресурсами і завданнями, що різнитимуться від завдань і метод наукового літературознавства приблизно так, як бойова стаття т. Гаєвського від наукового курсу літературної методології.
1926
З літературних творів Стебницького{153}Небіжчик П. Я. Стебницький в далеко більшій мірі жив інтересами публіциста й політика, як повістяра або поета. Своїм повістевим та віршовим спробам він надавав дуже невеликого значення. На той час, як у його архіві так старанно зібрано все, до чого він на протязі свого петербурзького та київського життя був причетний, як діяч громадський (різні докладні записки в українській справі, промеморії, листування різних громадських організацій, рахункові книжки видавництв і т. і.), — його віршові та прозові твори не всі навіть маються в копіях, а ті, що маються, не всі датовані. Художньої творчості Петро Януарович ніколи за свій фах не вважав, а коли й брався часом за вірш або оповідання, то найчастіше з тих міркувань, які підказали йому, напр., живу драматичну форму для етюду «На пожарині» (в книзі «Між двох революцій). Вірш, оповідання, діалог — все те мало лише ілюструвати його настрої і думи публіциста.
Петро Януарович ніколи не вірив у своє художнє покликання. В однім із ранніх своїх зшитків під закресленим варіантом якогось вірша він гостро сам собі дорікає, що не покинув ще писати, не вважаючи на повну відсутність якого-будь хисту. Стосується ця увага, мабуть, до студентських часів (перша половина 80-х рр.) і, здається, досить добре з’ясовує, чому перші друковані белетристичні твори П. Я. з’явилися так пізно — в «Літературному збірнику на спомин Кониського», Київ, 1903, та в «Літ.-наук. віснику», коло того ж приблизно часу. Переклад Словацького «Ангеллі» в ЛНВ за 1909 р., два переклади з Лєрмонтова там же за р. 1919 — от майже всі друковані його праці з обсягу поезії. Тим часом це тільки невелика частка того матеріалу, що зберігся в його паперах. Видавництво «Час», видрукувавши збірку публіцистичних статей П. Я. «Між двох революцій» (К., 1918), пропонувало йому в свій час видати і збірку оповідань. Пропозиція поновлялась кілька разів, і небіжчик був навіть зложив план двох книжок своїх «нарисів та оповідань», — але в умовах, несприятливих для книжкової продукції, цей план відкладався все далі й далі, та так кінець кінцем і зостався не виконаним.
Писати П. Я. почав ще на гімназіальній лаві. Його перші поезії містяться в записній книжці 1876—1879 рр. Перша з них становить низку досить звичайних випадів проти гімназіального толстовського класицизму, що на той час дійшов був свого апогею. Писані ці поезійки мовою російською.
Російською ж мовою складені і перші відомі досі спроби художньої прози, що належать уже до студентських часів. Оскільки можна здогадуватись, переглядаючи конспекти й замітки П. Я., ці спроби стояли в зв’язку з його етнографічними студіями й спостереженнями. Покійного цікавив народний світогляд, громадські розуміння, етичні норми селянського життя. Український побут, пісня, приказка, обряд притягали його увагу ще тоді, коли він ледве насмілювався (спочатку в віршах) писати по-українськи.
Перші українські вірші П. Я. позначені 30/ІХ 1882 р. та 29/Х 1884 («Дівоча доля»), і що характерно, обидва видержані в ритмі народної пісні. Третій вірш належить, мабуть, вже до початку 90-х рр. Писаний він ще «ярижкою» і витриманий так само у народному стилі:
