Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Чи варто дивуватися, що вони не надто привітно ставилися до тих, хто добровільно зголошувався на будову, як просвітлений Рено де Мантобан, який у важкій праці шукав спокути за вчинені гріхи? Chanson degeste, яку називають Quatre Fils Аутоп[45], розповідає про нього, що коли ввечері робітники отримували свою денну платню, Рено взяв лише одного динара. І не подумайте, що він працював погано, навпаки, тягав за трьох, так, що мулярі сварилися між собою за те, кому він допомагатиме. Рено прозвали «робітником святого Петра», проте через вісім днів колеги по праці в розпачі вдарили його важким молотом у потилицю, а тіло викинули у Рейн. Важливий висновок, який випливає з цієї кривавої повісті, — кількість некваліфікованих робітників була значною, а боротьба за робоче місце — нещадною. Кількісне співвідношення кваліфікованих до некваліфікованих становило один до трьох, один до чотирьох, ба навіть більше. Абати з Рамзе ремствують на тих, хто приходить на будову не з побожності, а через жадобу заробітків, par l'amour de la paie[46], що нас, у свою чергу, дивує мало.
Назовні виглядає, що поміж групами робітників і майстрів існувала прірва, але так не було. Адже готичні собори, ці великі імпровізації, вимагали чогось на кшталт органічного зв’язку всіх зайнятих на будові. Це було зумовлено навіть самим характером матеріалу. Обтесаний внизу каменярами камінь мусив потрапити на точно визначене місце, позаяк не був взаємозамінним елементом, як цегла. Мабуть, тому у відомостях про платню, складених господарським методом, а не відповідно до розміру ставки, виразно вимальовуються трудові колективи. Одразу під рядком майстра-будівничого — рядки помічників, званих valets, compagnons, seruiteurs. Останні навіть обов’язково мусили навчатися ремесла. Бодай такого простого, як приготування розчину. А формувальники фігурують уже в списку ремесел, укладеному Стефаном Буало.
Вищу групу складають мулярі та всіляких ґатунків майстри, які працюють із деревом, каменем, свинцем і металом. Вони і є, власне, зодчими. Мулярам належить відповідальна функція кладки каміння, що найкраще відображають англійські терміни setter, layer. Від них залежить, чи арка витримає тиск склепіння, чи замок не розкришиться. Мініатюри зображають їх на вершку будівлі з кельнею, рівнем і свинцевою линвою для виміру вертикалі. Імена цих людей зникають із реєстру виплат узимку, коли вони покидають будову, прикривши верхів’я муру соломою та хмизом від холоду й вологи.
Натомість мало, або майже нічого, ми не знаємо про тих, хто працював у каменоломнях. Їхні імена згадуються дуже рідко, оминає цих людей і докладний статут Стефана Буало. Їм погано платили, вони працювали у найважчих умовах. То були анонімні солдати хрестового походу кафедральних соборів. А прецінь без тих, хто працював у вологих і темних підземеллях, без тих, хто викував негативи кафедральних соборів у скелі, годі було б і мріяти про те, що було створене на подив людським очам.
Каменоломні експлуатували найчастіше ще до початку копання фундаментів. Каменярі трудилися групами у вісім осіб під орудою майстра, який заробляв значно більше, ніж робітники, а поза тим отримував винагороду за кожну штуку каменю. Темпи праці були, мабуть, високими, про що свідчать повідомлення, які стосуються каменоломень, підпорядкованих цистерціанському абатству в Королівській Долині у Чеширі. Кожні чверть години звідтіля вирушав навантажений матеріалом віз.
Волтерові де Кірфорду, управителю робіт у Королівській Долині, у 1277 році спало на гадку збудувати повітку для мулярів. Він певно не сподівався, що ця споруда, звана по-французьки «ложею», зробить блискучу політичну кар’єру. Втім, початок був вельми прозаїчним і практичним. Ішлося про те, щоб забезпечити майстрам, які обтесують каміння і готують скульптурні елементи, місце, де б вони могли попоїсти та сховатися від спеки й холоду. Звісно, там ніхто не мешкав. Натомість, точно відомо, що повітка каменярів (відомо, на спорудження першої пішло тисячу чотириста дошок, а отже була вона, радше за все, невелика і зовсім просто влаштована всередині) стала також місцем фахових дискусій. Існує документ, який розповідає про збройне втручання єпископської поліції, котра мусила заспокоїти темпераментних мулярів, які сперечалися між собою. Діялося це не в Англії, а у Франції, на будові кафедрального собору Нотр-Дам, адже звичай побудови лож швидко поширився в усіх країнах.
На образі ван Ейка, де зображена св. Варвара, заступниця будівничих, ложа, чи по-нашому повітка, виглядає біля гігантського храму наче клітка для птахів. І справді, вона могла б умістити щонайбільше двадцять ремісників. А ті далебі були, мов мандрівні птахи. Часи безпаспортні, тож майстри часто перетинали канал Ла-Манш, переправлялися через Рейн, ба навіть мандрували з хрестоносцями до Палестини. Інколи їх забирав із собою архітектор, як от Етьєн де Боной, коли поїхав до Упсали будувати кафедральний собор. Майстри подорожували, не лише шукаючи пригод, а й кращих умов праці. Часом вони тікали від примусової праці. Це стосується переважно Англії, де за допомогою шерифів король влаштував примусовий набір каменярських майстрів і мулярів, потрібних йому для спорудження замків, розташованих, бувало, за сотні кілометрів від місця їх проживання. І то на необмежений час. Будівничі ж бо кафедральних соборів були вільними ремісниками.
Тих, хто працювали з каменем, гуртом іменували французькою назвою «taibleurs de pierre», що стосувалось і тих, хто тесав кам’яні блоки, і тих, хто виготовляв розети, арку склепіння та навіть скульптури. Однією з таємниць готичної архітектури і явищем для нас незбагненним є ставлення до останніх не як до митців, а як до розчинених у масі анонімних каменярів. Індивідуальність скульпторів стримували віжки архітектора й теолога. Нікейський собор 787