Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

Санскритське деві — «богиня» споріднене з українськими діва, дівчина, що відбиває високий соціальний статус жінки у давнину й сходить до часів матріархату, вплив якого відчутний і сьогодні, особливо в українському весільному обряді, де основна роль відводиться матерям молодих. Діві-Артеміді поклонялися, як свідчить Геродот (V ст. до н.е.), загадкові таври в Криму. Усіма своїми характеристиками таврська Діва відповідає індійській Деві. Святилища таврської богині, як і індійської, розташовувалися на пагорбах, стрімчаках і гірських узвишшях. У Трипіллі й Сахнівці є Дівочі гори, у Каневі й Києві — Дівич-гори. У центрі Дівочої гори в Трипіллі — піч-жертовник із дев’ятьма напівсферичними секціями. Поєднання числа «9» з «дівочою» назвою священної гори, каже Б.О.Рибаков, нагадує про дев’ять місяців вагітності. Таке поєднання Діви з ідеєю родючості не мусить дивувати, бо і давні богині родючості, і пізніша християнська Богородиця означаються «дівами». Дівочі й Дівич-гори зберегли надзвичайно давній, спільний для слов’ян та індійців культ жіночого божества, такий виразний у трипільській і хараппській культурах.

«Дівині» назви засвідчуються по всій Україні, особливо на означення річок: Дівка, Дівуха, Дівиця, Дівичка, Дівоча, Дівичин, <92> Дівошин, Дівчий тощо. Така ряснота «дівиних» назв в Україні свідчить про глибоке й винятково давнє шанування тут Деві-Діви й спонукає пильніше придивитися до назв деяких важливих для української історії міст, зокрема, Канева та Києва.

Деві й досі шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина — Канья. Слово канья і тепер входить у важливі терміни, пов’язані з весільною обрядовістю, де означає «наречена» (СРС, 148). Що навіює на згадку сучасний український ритуал сватання і мову сватів про куницю, тобто дівчину-сватанку. Тож досить умотивованим видається тлумачення назви Канів не від, скажімо, птаха кані, як це має місце, а від канья — «діва», «дівчина». За це промовляє і канівська Дівич-гора, і літописний Родень неподалік, назва якого пов’язана з Родом, божеством, тотожним індійському Рудрі. А саме наступником Рудри і є Шіва, котрий перебрав собі функції грізного ведійського божества. І якщо існувало місто Родень, то поруч цілком могло існувати й місто Дівень, бо поклоніння Шіві-Рудрі невіддільне від поклоніння Деві-Діві. До речі, й назва Умань може бути причетною до одного з імен дружини Шіви — Ума, тим більше що в Україні є і річки Ума й Уманка (СГУ, 580).

Скандинавські саги називають Київ — Кенугардр. Деякі дослідники виводять цю назву зі скандинавських мов, де куна// кона також означає «діва», «дівчина» (ДГС, 210). Тоді й Кенугардр означатиме «Місто Діви» і виходить, що й Київ свого часу називався «Дівинград», «Дівин», «Дівень», як і Канів. В такому разі зрозумілим стає крилатий вислів про «матір міст руських», прикладуваний до Києва і приписуваний князеві Олегу за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Особливо якщо пригадати, що Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії саме з Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня, який має на Черкащині свого прямого двійника. Таврська Діва якраз і була Покровителькою і Захисницею, Матір’ю цього міста, що й відбито в давніх херсонеських декретах. Так само Діва-Деві могла бути Покровителькою, Захисницею, Матір’ю і Києва, як і всіх інших міст Київської Русі, столицею якої був Київ. А між кримським Корсунем і Києвом, між таврами й русами існує тісна спорідненість. Назва таври — грецький переклад назви руси, таври й руси — одне й те саме слов’янське плем’я. Що підтверджує і «Влесова книга» (ІХ ст.), яка багато місця приділяє Кри<93>мові, але мовить тільки про русів, не про таврів (ТРС, 28–38).

І якщо великий київський князь Володимир приніс християнство з кримського Корсуня, то він добре знав і Діву-Артеміду, і її святилище на мисі Парфенон (тобто Дівин), за 18 км від Корсуня. Втім, таку думку підтверджує і язичницький пантеон князя Володимира — у ньому була Мокоша, єдине тут жіноче божество, що засвідчує його виняткову роль в уявленнях і віруваннях давніх киян. Ім’я Мокоша — слов’янський різновид індійського Махеші, а Махеші — ще одне ім’я дружини Шіви, синонім до Махадеві — «Велика богиня». Мокоша стояла на Горі біля двору теремного, тоді як її божественний чоловік, Влес, стояв на Подолі, на березі Почайни. А індійський Шіва має ім’я Вріш — «Бик», споріднене з Влес, яке з прийняттям християнства трансформувалось у Влас, Власій. <94>

П’ятеро боспорських царів мали ім’я Перісад, тобто це ім’я до певної міри було династичним. Правили Перісади в ІV — ІІ ст. до н.е.

Походження і значення імені Перісад остаточно не з’ясоване, воно й досі викликає наукові дискусії. Його виводять з фракійської і з іранських мов, а аналоги йому знаходять у найдавніших писемних джерелах, зокрема, аккадських та вавілонських. З цим іменем дослідники пов’язують аккадське Пірішаті й іранське Пайрішаті, припускаючи, що вони містять значення найвищого процвітання або найвищого блаженства (РИИП, 195–208). Та оскільки в Боспорському царстві, цьому ранньодержавному утворенні на півдні України (VІ ст. до н.е. — ІV ст. н.е.), в останні десятиліття дедалі певніше виявляється індоарійський пласт, оскільки до нього входили численні сіндо-меотські, інакше — індійські племена та оскільки дружиною Перісада І (344–311) була цариця Комосарія, а дружиною Перісада ІІІ (180–150) і матір’ю Перісада ІV (150–125) — цариця Камасарія, імена яких знаходять пояснення на індійському грунті (ТРС, 100–117), то природно пошукати розгадки імені Перісад і на індійському грунті. І вагомими тут можуть бути дані боспорських написів. <94>

Так, напис ІІІ ст. до н.е., знайдений у Керчі, колишньому Пантикапеї — столиці Боспорського царства, свідчить: «Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлонові Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв» (КБН, № 25).

Другий напис на стелі з рельєфом, що зображає Афродіту на лебеді й Ерота, зокрема, мовить: «… за архонта й царя Перісада, сина царя Перісада, Матерелюбного, за царицю Камасарію, дочку Спартока, Чадолюбну… присвячений цей пам’ятник Афродіті Уранії» (КБН, № 75).

Із написів випливає два важливих висновки. По-перше, що Перісадів син Левкон, котрий сам згодом став боспорським царем, «відбув термін свого жрецтва». З чого