Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз
Існує багато людей, які після операції ходять лише з однією легенею, і в декого з них від легень залишається третина нормальної площі. Вони можуть ходити, але не дуже далеко й не дуже швидко. У тому-то й річ. Вплив поступового зменшення площі легень на виживання не є абсолютним, за принципом «все або нічого». Він є поступовим, постійно мінливим впливом на те, як далеко і як швидко ви можете ходити. По суті, поступовим, постійно мінливим впливом на те, як довго ви можете розраховувати прожити. Смерть не приходить раптово після досягнення якоїсь конкретної порогової площі легень! Вона просто поступово стає дедалі ймовірнішою в міру того, як площа легень опускається нижче оптимального значення (або підіймається вище з різних причин, пов’язаних з економічними втратами).
Перші з наших пращурів, які виробили легені, майже напевно жили у воді. Деяке уявлення про те, як вони дихали, можна отримати, подивившись на сучасних риб. Більшість сучасних риб дихають у воді за допомогою зябер, але багато видів, що живуть у брудній багнистій воді, роблять це, хапаючи повітря з поверхні. Вони використовують внутрішню камеру рота як своєрідну примітивну протолегеню, і ця порожнина в деяких випадках збільшується до розмірів дихальної кишені, пронизаної кровоносними судинами. Як ми вже переконалися, зовсім не важко уявити собі безперервну низку X, що з’єднують одну-єдину кишеню з розгалуженим набором із 300 мільйонів кишень, як у сучасній людській легені.
Цікаво, що багато сучасних риб зберегли цю кишеню одинарною, але використовують її з зовсім іншою метою. Хоча вона, можливо, й починалась як легеня, в процесі еволюції вона стала плавальним міхуром — вигадливим пристосуванням, за допомогою якого риби підтримують стан постійної гідростатичної рівноваги. Тварина без повітряного міхура всередині зазвичай є трохи важчою за воду, а тому опускається на дно. Саме тому акули мусять постійно плавати, щоб не потонути. Тварина ж із великими повітряними кишенями всередині, як-от ми з нашими великими легенями, зазвичай підіймається до поверхні. Десь посередині цього континууму тварина з повітряним міхуром якраз потрібного розміру ані тоне, ані спливає, а стабільно плаває собі в рівновазі, що не вимагає зайвих зусиль. Цей трюк сучасні риби (крім акул) якраз і довели до досконалості. На відміну від акул, вони не марнують енергію, намагаючись не потонути. Їхні плавці та хвіст вільні для різкої зміни напрямку та швидкого руху вперед. Вони більше не покладаються на зовнішнє повітря для наповнення міхура, а мають особливі залози для вироблення спеціального газу. Використовуючи ці залози та інші засоби, вони дуже точно регулюють обсяг газу в міхурі, а отже, підтримують себе у стані точної гідростатичної рівноваги.
Декілька видів сучасних риб здатні виходити з води. Крайнім випадком є індійська риба-повзун, яка взагалі рідко буває у воді. Вона незалежним чином виробила в себе різновид легені, доволі відмінний від тих, які мали наші пращури, — повітряну камеру навколо зябер. Інші риби живуть переважно у воді, але здійснюють нетривалі вилазки на сушу. Саме так, мабуть, колись учинили й наші предки. Особливістю цих вилазок є те, що їхня тривалість може варіювати, зменшуючись до нуля. Якщо ви — риба, що переважно живе та дихає у воді, але час від часу наважується вибратися на землю, можливо щоб переповзти з однієї баюри в іншу, рятуючись від посухи, то можете виграти не лише від половини легені, а й від однієї сотої легені. І не має значення, наскільки маленькою є ваша первісна легеня, бо з нею ви зможете витримати без води деякий час, що є трохи довшим, аніж ви могли б витримати без легені взагалі. Час є безперервною змінною. Чіткого поділу між тваринами, що дихають у воді та в повітрі, не існує. Різні тварини можуть проводити у воді 99 % свого часу, 98 %, 97 % і т. д. аж до 0. На кожному кроці цього шляху навіть невеличке збільшення площі легень буде певною перевагою. На всьому шляху спостерігається послідовність і поступовість.
Яка користь від половини крила? З чого взагалі почалися крила? Багато тварин стрибають з гілки на гілку, іноді падаючи на землю. При цьому (особливо у дрібних тваринок) вся поверхня їхнього тіла ловить повітря та допомагає стрибку чи гальмує падіння, діючи як примітивна аеродинамічна поверхня. Будь-яка тенденція до збільшення відношення площі поверхні до маси тіла посприяла б появі, наприклад, складок шкіри між кістками кінцівок. Відповідно, існує безперервна низка плавних переходів до планерних крил, а отже, й до махових. Очевидно, існували відстані, які найдавніші тварини з протокрилами перестрибнути не могли. Не менш очевидно, що для будь-якого ступеня дрібноти чи примітивності предкових повітровловлювальних поверхонь має бути якась відстань, хай невелика, яку можна перескочити зі складками шкіри й не можна перескочити без них.
Або, якщо прототипні складчасті крила слугували для гальмування падіння тварини, не можна говорити: «Складчасті крила менше певного розміру були б узагалі зайвими». Знову ж таки, не має значення, наскільки маленькими та несхожими на крила були ці перші складки шкіри. Має бути якась висота (назвемо її h), упавши з якої тварина просто зламала б собі карк, але вижила б, упавши з трохи меншої висоти. У цій критичній зоні будь-яке покращення здатності поверхні тіла ловити повітря й гальмувати падіння, хоч яким би невеличким воно було, може означати різницю між життям і смертю. Природний відбір у такому разі сприятиме розвитку невеличких прототипних складок шкіри. Коли ж ці невеличкі складчасті крила стануть нормою, критична висота h стане трохи більшою. Тепер уже різницю між життям і смертю визначатиме невеличке подальше збільшення цих складок шкіри. І т. д., поки не з’являться справжні крила.
Серед нинішніх тварин можна знайти чудові ілюстрації кожного етапу цього континууму. Є жаби, що планерують за допомогою великих перетинок між пальцями, деревні змії зі сплющеними тілами, що здатні ловити повітря, ящірки зі складками шкіри вздовж тіл, а також декілька різних видів ссавців, що планерують за допомогою складок шкіри, натягнутих між їхніми кінцівками, показуючи нам, з чого, можливо, починали кажани. Усупереч тезам креаціоністської літератури, поширені тварини не лише з «половиною крила», а і з чвертю, трьома чвертями тощо. Ідея польотного континууму стає ще переконливішою, коли згадати, що дуже дрібні тварини зазвичай легко ширяють у повітрі незалежно від їхньої форми. Причина переконливості цієї ідеї полягає в тому, що існує дуже плавно ступінчастий континуум від малого до великого.
Ідея крихітних змін, накопичуваних упродовж багатьох кроків, надзвичайно потужна і здатна пояснити величезний діапазон об’єктів, що інакше залишився б непоясненим. З чого почалася зміїна отрута? Багато тварин кусаються, і слина будь-якої тварини містить у собі білки, що у разі потрапляння до рани можуть викликати алергічну реакцію. Навіть укуси так званих неотруйних змій викликають болючу реакцію в деяких людей. Існує безперервна ступінчаста низка від звичайної слини до смертоносної отрути.
З чого почалися вуха? Будь-яка ділянка шкіри здатна виявляти вібрації, якщо
