Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

коли-небудь знатимемо достатньо, аби це зробити, але ці цікаві вимерлі створіння навіки заховалися кожне в своєму куточку цього величезного генетичного гіперпростору, чекаючи, щоб їх знайшли, якщо ми тільки навчимося прокладати правильний курс через лабіринт. Можливо, ми навіть зуміли б точно відтворити еволюцію дронта, вибірково розводячи голубів, хоча для завершення цього експерименту нам довелося б прожити мільйони років. Однак якщо ми не можемо здійснити якусь подорож у реальності, на допомогу приходить уява. Для тих же, хто, як і я, не є математиком, потужною підтримкою уяви може стати комп’ютер. Подібно до математики, він не лише розвиває уяву. Він також дисциплінує її й контролює.

Розділ 4. Прокладання шляхів крізь тваринний простір

Як ми бачили в розділі 2, багатьом людям буває важко повірити, що щось на кшталт ока (улюбленого прикладу Пейлі), такого складного й добре задуманого, зі стількома взаємо­пов’язаними робочими частинами, могло виникнути з чогось маленького й простого шляхом низки поступових покрокових змін. Повернімося до цієї проблеми в світлі тих нових знань, які нам могли надати біоморфи. Відповімо на два запитання.

1. Чи могло людське око виникнути безпосередньо, з повної відсутності ока, за один-єдиний крок?

2. Чи могло людське око виникнути безпосередньо з чогось, трохи відмінного від нього, чогось, що можна назвати X?

Відповідь на перше запитання однозначно заперечна. Шанси проти ствердної відповіді на такі запитання в багато мільярдів разів більші за кількість атомів у Всесвіті. Для неї знадобився б величезний і майже неймовірний стрибок крізь генетичний гіперпростір. Відповідь же на друге запитання є так само однозначно ствердною, але лише за умови, що відмінність між сучасним оком і його найближчим поперед­ником X є достатньо маленькою. Іншими словами, за умови, що вони є достатньо близькими одне до одного в просторі всіх можливих структур. Якщо відповідь на друге запитання для будь-якого конкретного ступеня відмінності є заперечною, треба лише повторити його для меншого ступеня відмінності й продовжувати робити це, поки ми не знайдемо достатньо малий ступінь відмінності, що дасть нам ствердну відповідь.

X визначається як щось дуже схоже на людське око — достатньо схоже для того, щоб око могло вірогідно виникнути шляхом однієї-єдиної зміни X. Якщо ви маєте якусь уявну картину X і вважаєте неправдоподібним, що людське око могло виникнути безпосередньо з нього, це просто означає, що ви обрали неправильний X. Робіть ваш уявний X більш схожим на людське око, і робіть це доти, доки не знайдете X, який ви таки вважатимете вірогідним безпосереднім попередником людського ока. Для вас неодмінно має такий знайтися, навіть якщо ваше уявлення про те, що є правдоподібним, більш або менш обережне, аніж моє!

Тепер, знайшовши такий X, за якого відповідь на друге запитання буде ствердною, ми застосуємо те саме запитання до самого X. Виходячи з тих самих міркувань, ми мусимо зробити висновок, що X міг правдоподібно виникнути безпосередньо шляхом однієї-єдиної зміни, знову-таки, з чогось трохи відмінного від нього, що можна назвати X’. Очевидно, що тоді можна простежити X’ до чогось, іще трохи відмінного від нього, — X’’, і т. д. Увівши достатньо довгу низку X, можна вивести людське око з чогось не трохи, а навіть дуже відмінного від нього. Можна «пройти» велику відстань крізь «тваринний простір», і наш рух буде правдоподібним за умови, що ми робитимемо достатньо маленькі кроки. А тепер ми підійшли до відповіді на третє запитання.

3. Чи існує безперервна низка X, що з’єднує сучасне людське око зі станом повної відсутності ока?

Мені здається очевидним, що відповідь має бути ствердною за умови, що ми дозволимо собі достатньо довгу низку X. Ви, можливо, думаєте, що тисячі X досить, але якщо вам потрібно більше кроків, аби зробити весь перехід правдоподібним у своїй голові, просто дозвольте собі припустити 10 тисяч X. А якщо вам недостатньо 10 тисяч, дозвольте собі припустити 100 тисяч, і т. д. Очевидно, що верхню планку в цій грі встановлює доступний час, адже там може бути лише один X на покоління. Тому на практиці запитання коригується таким чином: чи достатньо було часу для зміни достатньої кількості послідовних поколінь? Ми не можемо дати точну відповідь щодо необхідної кількості поколінь. Ми лише знаємо, що геологічний час є надзвичайно довгим. Аби ви уявляли собі порядок величин, про який ми говоримо, зауважу, що кількість поколінь, які відділяють нас від наших найдавніших предків, безумовно, вимірюється тисячами мільйонів. Узявши, скажімо, сотню мільйонів X, ми повинні мати змогу побудувати правдоподібну низку крихітних поступових переходів, що з’єднують людське око практично з чим завгодно!

Наразі завдяки процесу більш-менш абстрактних міркувань ми дійшли висновку, що існує низка мислимих X, кожен з яких достатньо подібний до своїх сусідів, аби він міг правдоподібно перетворитися на одного з них, а всі вони разом дають змогу простежити еволюцію людського ока від повної його відсутності. Однак ми все ще не продемонстрували правдоподібність того, що ця низка X існувала насправді. Нам потрібно відповісти ще на два запитання.

4. Якщо зосередитися на кожній ланці низки гіпотетичних X, що з’єднують людське око з повною його відсутністю, то чи правдоподібно, що кожен із них став можливим унаслідок випадкової мутації його попередника?

Узагалі-то це запитання з галузі ембріології, а не генетики, і зовсім не воно турбувало єпископа Бірмінгемського та інших. Мутація має працювати шляхом модифікації наявних процесів ембріонального розвитку. Суперечливо, що певні типи цих процесів легко піддаються мінливості в одних напрямках і не піддаються в інших. Я ще повернуся до цього питання в розділі 11, а тут лише знову наголошу на відмінності між маленькою й великою змінами. Що менша зміна, яку ви обумовлюєте, то менша відмінність між X’’ та X’ і то ембріологічно правдоподібнішою є мутація, про яку йдеться. У попередньому розділі ми на суто статистичному ґрунті побачили, що будь-яка конкретна велика мутація є від природи менш імовірною, ніж будь-яка конкретна маленька мутація. Тож, хоч які би проблеми порушувало четверте запитання, можна принаймні побачити, що чим меншою ми робимо відмінність між будь-якими конкретними X’ та X’’, тим меншими будуть ці проблеми. Мені здається, що за умови достатньо малої відмінності між сусідніми проміжними ланками в нашій низці, що веде до ока, необхідні мутації майже зобов’язані відбутися. Зрештою, ми завжди говоримо про незначні кількісні зміни в сучасному ембріональному процесі. Згадайте, що, хоч яким би складним був ембріологічний статус-кво в будь-якому конкретно взятому поколінні, кожна його мутаційна зміна може бути дуже маленькою й простою.

Нам залишилося відповісти ще на одне, останнє, запитання:

5. Якщо зосередитися на кожній ланці низки X, які з’єд­нують людське око з повною його відсутністю, то чи правдоподібно, що кожна з них працювала достатньо добре, аби допомогти виживанню та розмноженню тварин, про яких ідеться?

Доволі дивно, але деякі люди вважають, що відповідь на це запитання є самоочевидно заперечною. Наприклад, я наведу цитату з книжки Френсіса Гітчинґа 1982 року під назвою «Шия жирафи, або Де Дарвін пішов не туди». Приблизно ті самі слова я міг би процитувати мало не з будь-якої брошури Свідків Єгови, але обрав цю книжку,