Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

бо поважне видавництво («Pan Books Ltd») все ж вирішило її опублікувати, попри дуже велику кількість помилок, які швидко помітив би будь-який безробітний випускник-біолог чи навіть студент, якби його попросили переглянути рукопис. (Моїми улюбленими, якщо ви дозволите мені хоча б два жарти, є присвоєння лицарського звання професорові Джону Мейнарду Сміту та представлення професора Ернста Майра, цього красномовного та найбільш нематематичного запеклого критика математичної генетики, як її «провідного діяча».) Отже, цитата.

Щоб око працювало, має бути здійснений такий мінімум ідеально скоординованих кроків (існує й багато інших, що відбуваються одночасно, але навіть сильно спрощеного опису достатньо, аби підкреслити проблеми для теорії Дарвіна). Око має бути чистим і вологим, підтримуваним у такому стані взаємодією слізної залози та рухомих повік, вії яких діють також як примітивний фільтр від сонця. Тому світло проходить крізь невеличку прозору ділянку захисного зовнішнього покриття (рогівки), а потім крізь кришталик, який фокусує його на задньому боці сітківки. Тут 130 мільйонів світлочутливих паличок і колбочок зумовлюють фотохімічні реакції, що перетворюють світло на електричні імпульси. Щосекунди приблизно з тисячу мільйонів із них незрозумілим до кінця чином передаються до мозку, який вживає відповідних заходів.

Тому цілком очевидно, що коли дорогою хоч щось піде не так — рогівка втратить чіткість, зіниця відмовиться розширюватися, кришталик стане непрозорим або фокусування дасть збій, — то пізнаваний образ не буде сформовано. Око або функціонує як єдине ціле, або не функціонує взагалі. То як же воно виникло шляхом повільних, поступових, невловно дрібних дарвінівських покращень? Чи справді правдоподібно, що тисячі й тисячі вдалих випадкових мутацій якимось чином збіглися так, аби кришталик і сітківка, що не можуть працювати одне без одного, еволюціонували синхронно? Яку цінність для виживання може мати око, що не бачить?

Цей примітний аргумент наводиться дуже часто, можливо, тому, що люди хочуть вірити його висновку. Візьмімо твердження «коли дорогою хоч щось піде не так… фокусування дасть збій… пізнаваний образ не буде сформовано». Імовірність того, що ви читаєте ці рядки за допомогою окулярів чи контактних лінз, не може бути далекою від 50/50. Зніміть їх і подивіться навколо. Чи погодитеся ви з тим, що «пізнаваний образ не буде сформовано»? Якщо ви — чоловік, то ймовірність у вас дальтонізму становить приблизно 1 до 12. У вас може також бути астигматизм. Цілком імовірно, що без окулярів ви бачите лише розпливчасті плями. Один із найвидатніших (хоча й поки що без лицарського звання) еволюційних теоретиків сьогодення так рідко протирає свої окуляри, що бачить, мабуть, розпливчасті плями в будь-якому разі, але він, схоже, доволі добре дає собі раду і, за його власним зізнанням, колись непогано грав у сквош. Якби ви загубили окуляри, то могли б засмутити своїх друзів, не впізнаючи їх на вулиці. Але самі ви засмутилися б іще більше, якби хтось сказав вам: «Оскільки тепер ваш зір не є абсолютно ідеальним, ви могли б із таким самим успіхом ходити зі щільно заплющеними очима, поки не знайдете своїх окулярів». Автор уривка, який я щойно процитував, по суті, має на увазі саме це.

Він також стверджує, немов очевидну річ, що кришталик і сітківка не можуть працювати одне без одного. На якій, цікаво, підставі? Одна з моїх близьких перенесла операцію з видалення катаракти на обох очах. Вона не має кришталиків узагалі. Без окулярів вона не змогла б навіть почати грати в теніс чи націлити гвинтівку. Але вона запевняє мене, що жити з оком без кришталика значно краще, ніж без ока взагалі. Ти хоча б бачиш, що от-от наштовхнешся на стіну чи на іншу людину. Якби ж ти був диким створінням, то точно міг би скористатися своїм оком без кришталика, щоб виявити нечіткі обриси хижака й напрямок, з якого він наближається. У примітивному світі, де одні створіння не мають очей узагалі, а інші мають очі без кришталиків, другі мали б усі можливі переваги. При цьому існує безперервна низка X, де кожне крихітне покращення гостроти зображення, від розпливчастих плям до ідеального людського зору, вірогідно підвищує шанси організму на виживання.

Далі у книжці цитується знаменитий гарвардський палеонтолог Стівен Джей Ґулд, який говорить:

Ми уникаємо чудового запитання «Яка користь від 5 % ока?», стверджуючи, що власник такої зародкової структури не використовував її як орган зору.

Якась давня тварина з 5 % ока, можливо, справді використовувала його не для того, щоб бачити, але мені здається, як мінімум, не менш імовірним, що вона використовувала його для забезпечення 5 % зору. І насправді я не вважаю, що це чудове запитання. Зір, що становить 5 % від вашого чи мого, є набагато кращим порівняно з цілковитою відсутністю зору. Навіть 1 % зору кращий за повну сліпоту. А 6 % кращі за 5, 7 % кращі за 6, і т. д. аж до поступової безперервної низки.

Така проблема зацікавила й деяких людей, які вивчають тварин, що захищаються від хижаків за допомогою мімікрії. Деякі паличники схожі на палички, завдяки чому рятуються від поїдання птахами. Інші паличники схожі на листя. Багато їстівних видів метеликів отримують захист за рахунок того, що уподібнюються неїстівним або отруйним видам. Ця схожість вражає значно більше, ніж схожість хмаринок із ласками. У багатьох випадках вона є разючішою, ніж схожість «моїх» комах із реальними. Реальні комахи, зрештою, мають шість ніг, а не вісім! Реальний природний відбір мав для вдосконалення схожості як мінімум у мільйони разів більше поколінь, аніж я.

Ми використовуємо для таких випадків слово «мімікрія» не тому, що, на нашу думку, тварини свідомо імітують інших істот, а тому, що природний відбір сприяв тим індивідам, тіла яких помилково приймали за тіла інших істот. Іншими словами, пращури паличників, що не нагадували палички, не залишили нащадків. Найвидатнішим із тих, хто стверджував, що природний відбір не міг сприяти ранній еволюції такої схожості, є німецько-американський генетик Річард Ґолд­шмідт. Як сказав про комах, що імітують гній, шанувальник Ґолдшмідта Ґулд, «чи може бути якась перевага в тому, щоб на 5 % нагадувати лайно?» Здебільшого завдяки впливу Ґулда віднедавна стало модно говорити, що Ґолдшмідта за життя недооцінювали і що насправді він може багато чого нас навчити. Ось зразок його міркувань.

Форд говорить… про будь-яку мутацію, що її шанси надати певному виду «віддалену схожість» із більш захищеним видом, що приносить якусь користь, навіть незначну, можуть накопичуватися. Треба спитати, наскільки віддаленою може бути ця схожість, аби мати селективну цінність. Чи можна насправді припустити, що птахи, мавпи, а також богомоли (або якісь їх особливо розумні представники) є такими чудовими спостерігачами, щоб помічати «віддалену» схожість і лякатись її? Гадаю, ми забагато питаємо.

Ґолдшмідт тут ступає на хиткий ґрунт, де хоч-не-хоч вдаєшся до