Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
У таких суспільствах, де немає нічого міцного, кожного мучить страх бути відтиснутим униз і наповнює палке бажання піднятися вище; а що гроші, ставши головною ознакою, яка розділяє людей і відрізняє їх один від одного, водночас набули надзвичайної рухомості, без упину переходять із рук до рук, змінюють суспільне становище людей, підносячи або опускаючи вниз родини,— в таких суспільствах не існує майже нікого, хто не був би змушений ділити розпач і постійні зусилля з метою зберегти або нажити гроші. Отже, прагнення будь-що набути багатства, пошуки зисковних афер, пристрасть до генделю, гонитва за добробутом та матеріальними втіхами є в таких суспільствах звичайнісінькими пристрастями. Тут ці пристрасті вільно поширюються серед усіх класів, проникаючи навіть до тих з них, яким вони раніше були найбільш чужі, і, якщо дати їм волю, за короткий час могли б зовсім розшарувати й розбестити націю. Природі ж деспотизму властиво сприяти їхньому розвитку й поширенню. Ці пристрасті, що розслаблюють, правлять йому за пособниць; вони відвертають увагу й полонять уяву людей віддалік від суспільних справ, примушуючи їх тремтіти при самій думці про революцію. Сам деспотизм може надати їм пристановище й темряву, які збуджують жадібність і дозволяють наживати нечесні багатства, не соромлячись безчестя. За відсутності деспотизму ці пристрасті були сильні; в його затінку вони панують.
Сама свобода може в таких суспільствах успішно боротися з властивими їм вадами й утримати ці суспільства на похилій площині, по якій вони ковзають. І справді, тільки вона може вивести громадян із того стану ізольованості, в якому тримає їх сама матеріальна забезпеченість, і примусити їх наблизитися один до одного, вона зігріє їм душу й день у день єднатиме їх потребою зрозуміти, переконати один одного й подобатися один одному для виконання спільної справи. Тільки вона здатна відірвані їх під культу грошей та від дрібної буденної штовханини справ, аби примусити їх повсякчас відчувати свій зв'язок з батьківщиною; тільки тим час від часу ставить на місце гонитви за матеріальною забезпеченістю енергійніші й шляхетніші прагнення, висуває перед честолюбством значущіші цілі, ніж набуття багатств, і запалює світло, яке дає змогу бачити й оцінювати вади та чесноти людей. Демократичні суспільства, позбавлені свободи, можуть вирізнятися багатством, вишуканістю, блиском, навіть розкішшю, можуть важити багато завдяки своїй однорідній масі; у них можна помітити якості, що прикрашають приватне життя, можна натрапити на поштивих батьків родин, чесних торговців та вельми поважних власників; ми знайдемо в них навіть добрих християн, бо вітчизна християн — не від світу цього, й християнство славиться тим, що породжувало по-справжньому релігійних людей посеред украй зіпсутих звичаїв і за найгірших урядів: Римська імперія в добу свого найбільшого занепаду була переповнена ними. Але в середовищі таких суспільств,— кажу це відважно,— ніколи не виявиться великих громадян і тим більше — великого народу, і я не боюсь твердити, що загальний рівень почуттів та умів ніколи не перестане знижуватися, допоки рівність та деспотизм будуть поєднані в них.
Ось що я думав і казав двадцять років тому. Зізнаюсь, відтоді нічого не сталося у світі такого, що примусило б мене думати й говорити інакше.
А що я свою добру думку про свободу висловлював тоді, коли вона була в ласці, то сподіваюсь, не видасться гідним осуду те, що я не відступаю від цієї думки тепер, коли свободу відкидають.
До того ж слід узяти до уваги, що навіть у цьому відношенні я менше не згоджуюсь зі своїми супротивниками, ніж вони самі, може, це припускають. Де та людина, яка від природи була б такою ницою душею, що, вважаючи націю здатною добре скористатися із своєї свободи, воліє залежати від чужого розсуду й примхи, а не дотримуватися законів, у виробленні яких вона сама брала участь? Я гадаю, що такої людини не існує. Самі деспоти не заперечують того, що свобода чудова; лишень вони бажають мати її самі й запевняють, що решта людей зовсім не гідні її. Отже, предмет розбіжності полягає не в тому, якої думки слід дотримуватися про свободу, а в більш чи менш високій оцінці людей; і можна з повним правом сказати, що прихильність, яка виказується народом до абсолютного уряду, перебуває в достеменній відповідності з презирством, яке він відчуває до рідної країни. Я прошу дозволу зачекати ще трохи, перш ніж переймусь усвідомленням законності цього почуття.
Здається, я можу сказати без хвастощів, що книжка, яку я нині публікую, є наслідком вельми великої праці. В ній є розділи, які забрали в мене по рокові пошуків, а то й більше. Я міг би запрудити примітками нижню половину своїх сторінок, але вирішив навести їх небагато й розмістити наприкінці тому, вказавши сторінки тексту, яких вони стосуються. В них читач знайде приклади й докази. Я не відмовлюсь подати їх більше, якщо ця книжка видасться комусь вартою того, щоб їх зажадати.
Книга перша
Розділ I. Суперечливі міркування, виголошені про Революцію під час її виникнення
Ніщо так успішно не може нагадати про скромність філософам та державним діячам, як історія нашої Революції; позаяк ніколи не було більших подій, що так довго визрівали, ліпше підготовлених і менше передбачуваних.
Сам Фрідріх Великий, попри свій геній, її не передчуває. Він стикається з Революцією, але не бачить її. Навіть більше, він заздалегідь діє в її дусі; він — її провісник і вже, сказати б, її агент, але він її зовсім не впізнає при її наближенні; й коли, нарешті, Революція з'являється, нові й незвичайні риси, яким належить позначити її обличчя серед безлічі інших революцій, попервах вислизають від його погляду.
Зовні вона є предметом уваги для цілого світу; скрізь вона породжує в душі народів якусь невиразну здогадку, що готуються нові часи, неясні прагнення змін та реформ; та ще ніхто не підозрює того, чим вона має бути. В монархів та їхніх міністрів немає навіть того невиразного передчуття, яке хвилює народи, коли вони бачать її. Вони бачать у ній попервах не більше, ніж одні з тих періодичних недуг, які вразили державний лад кожного народу й єдиним наслідком яких є те, що
