Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Ті землі Німеччини, де селянин наприкінці XVIII століття був власником і людиною майже такою вільною, як у Франції, здебільшого розташовані по течії Райну, і в них революційні пристрасті, схожі на пристрасті Франції, поширилися раніше й найдужче далися взнаки. Й навпаки, куди довше залишалися недоступними для цих пристрастей ті частини Німеччини, де нічого подібного ще не помічалося. Ця обставина заслуговує уваги.
Отже, гадати, що роздріблення земельної власності у Франції бере свій початок від Революції, означає повторити загальнопоширену помилку; це роздріблення куди старіше за неї. Щоправда, Революція продала всі землі, що належали духівництву, й більшу частину шляхетських фільварків; але хто побажає навести довідки в самих протоколах цих продажів, як я кілька разів мав терпіння це робити, той побачить, що переважну частину цих земель купили люди, які вже володіли іншими ділянками землі, отже, якщо власність і перейшла до інших рук, то кількість власників зросла значно менше, ніж це уявлялося. Цих останніх була у Франції величезна кількість, згідно з самовпевненим, але цього разу справедливим висловлюванням п. Неккера.
Наслідком Революції був не поділ землі, а її тимчасове вивільнення. Всі ці дрібні власники насправді мали велику незручність в експлуатації землі й мали безліч повинностей, від яких вони ніяк не могли звільнитися.
Ці повинності, безперечно, були важкі, але вони здавалися нестерпними саме внаслідок тієї обставини, яка, либонь, мала полегшити їхню важкість: ці самі селяни більше, ніж будь-де інде в Європі, були вільніші від управління своїх господарів; ось інший переворот, який за своїми обсягами не поступався перед тим, що зробив їх власниками.
Хоча давній порядок іще дуже близький до нас, оскільки ми щодня зустрічаємо людей, що народилися за його панування, але він нібито вже зникає в тумані минулого. Радикальна революція, яка відокремлює нас від нього, справила той самий вплив, який справляють цілі століття: вона загорнула в морок усе те, що вона не зруйнувала. Ось чому нині мало знайдеться людей, здатних дати достеменну відповідь на запитання: «Як керувалися села до 1789 року?» Й справді, відповісти на це запитання неможливо тому, хто вивчав не книжки, а тогочасні адміністративні архіви.
Я часто чув таку думку: «Шляхетство, яке давно перестало брати участь у керуванні державою, до кінця утримувало за собою управління селами: їхні володарі керували селянами». Це вельми нагадує помилку.
У XVIII столітті всі справи парафії вели кілька посадових осіб, які вже не були агентами дідича й не обиралися ним; одних призначав інтендант провінції, інших обирали самі селяни. Ця влада робила розподіл податків, ремонтувала церкви, будувала училища, скликала парафіяльні збори й головувала в них. Представники влади заправляли громадським майном і визначали порядок користування ним. Шляхтич не тільки не керував більше всіма цими маленькими місцевими справами, а навіть не мав права нагляду над ними. Всі посадові особи парафії перебували під управлінням чи під контролем центральної влади, як це буде показано в наступному розділі. Навіть більше, шляхтич більше не виступає в ролі королівського представника в парафії, посередника між королем та жителями країни. Не на ньому лежить обов'язок у парафії застосовувати загальні закони держави, скликати в парафії ополчення, збирати податки, оголошувати волю монарха й розподіляти грошову допомогу, що надходить від цього останнього. Всі ці права та обов'язки належать іншим особам, насправді шляхтич не що інше, як обиватель, якого імунітети й привілеї усамітнюють і відокремлюють від решти обивателів; він відрізняється за своїм становищем, але не за своїми правами. Шляхтич — не більше, як перший з обивателів,— люблять повторювати інтенданти в листах до своїх субделегатів.
Якщо ви облишите парафію й звернетеся до округи, то натрапите на таке саме видовисько. Разом шляхтичі не керують ніде, не керують вони й кожен окремо: це склало особливість Франції. В усіх інших країнах характерна риса старого суспільства почасти збереглася: володіння землею й управління нею жителями залишалися ще неподільними.
Але тут я вважаю за потрібне зауважити, що за тих самих часів абсолютно ті самі феодальні права зустрічалися в цілій Європі, й у переважній більшості країн на її материку їх можна було помітити в куди важчій формі. Я обмежусь посиланням на панщину. У Франції вона траплялася рідко й була помірна; в Німеччині вона існувала ще скрізь і була сувора.
Навіть більше: багато повинностей феодального походження, що обурювали наших предків, які бачили в них суперечності не тільки справедливості, а й цивілізації: десятинний податок, невідчужувана земельна рента, вічні шарварки, збір з продажу маєтків,— усе те, що вони називали пишномовно у XVIII столітті рабством землі,— все це почасти траплялося й у англійців; багато що можна побачити й нині. Але всі ці повинності не заважають хліборобству в Англії бути найдосконалішим і найбагатшим у світі, й англійський народ лише ледь помічає їхнє існування.
Чому ж у Франції ті самі феодальні права розбудили в серці народу таку сильну ненависть, що вона навіть пережила явище, яке викликало її й, мабуть, стала нездоланною? Річ у тім, що, з одного боку, французький селянин став землевласником, а з іншого — він зовсім вивільнився від управління свого господаря. Безперечно, є ще багато інших причин, але я гадаю, що названі мною — найголовніші.
Якби селянин не володів землею, він був би нечутливим до багатьох тягарів, що їх феодальна система накладала на земельну власність. Яке діло орендареві до десятинного збору? Він вирахує його з орендної платні. Що тому до земельної ренти, хто не має землі? Що навіть до труднощів в обробітку землі тому, хто обробляє її для інших?
З іншого боку, якби французький селянин перебував ще під керівництвом свого дідича, феодальні права не видавалися б йому такими нестерпними, бо в них він бачив би тільки природні наслідки державного ладу.
Коли шляхетство володіє не тільки привілеями, а й владою, коли в його руках зосереджуються найвище керівництво та адміністрація, його особливі права водночас можуть бути більш значущими й менш помітними. За часів феодалізму на шляхтичів дивилися майже так само, як нині дивляться на уряд: терпіли труднощі, створювані шляхетством задля інтересів, що їх воно створювало для них. Шляхтичі мали утруднювальні привілеї та