Українське письменство - Микола Зеров
Каменярі (не герої, прості робітники) прокладають у скелях брукований шлях — «гостинець». Тисячі молотів підіймаються в їх руках, і тисячі відривків скали падають на полотно дороги. Багато трудівників знаходять собі смерть під уламками каменю, але це не ламає віри всіх інших, — вони сподіваються: їм суджено проложити шлях новому добру і новій правді. Їх кленуть свої і чужі, матері оплакують їх, вороги ганьблять їх, але всесильна думка скувала їх в одну громаду. І ні один молот не опускається.
Це каменярство Франкове, — не випадковий образ, це його заповітний настрій, його звичайне самоозначення, в пізніших сонетах він так звертається сам до себе:
Чого важкий свій молот каменярський Міняєш на тонкий різець Петрарки?
Каменяр — рядовий робітник, — це ясно з вірша. Те саме стверджує Франко і в своїй ювілейній промові: «Двадцять літ я був пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку… Я любив іти в ряді… і люблю». Він не герой; він не хоче бути героєм, ні гітарним (вираз Хвильового), ні яким іншим, — та й не на часі тепер вони:
Героєм наших днів є продуцент, робітник.
«Зробили мене керманичем, — протестував він на ювілейній вечері, — хоча я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути». Але хоч і не герой, каменяр в своїм ділі твердий і готовий до саможертви, до самовіддання.
Нехай і так, що згину я, Забутий десь під тином, Що всі мої думки, діла Сліду не лишать, мов та мла На небі синім. Нехай і так! я радо йду На чесне, праве діло! За него радо в горю вмру І аж до гробу додержу Мій прапор ціло.
Певний себе, він не забуває подякувати своїм ворогам, що загартували його: «Доля їх мені ніколи не скупила, — вони підганяли мене наперед і не давали застоятися на місці».
З «Каменярів», як із центру, радіусами розходяться всі інші мотиви ранньої франківської лірики.
Раз вся надія наша на тисячі каменярських молотів, на дисципліновану фаланґу робітників; раз часи героїв — «непоборимих Баярдів» та «Дон Жуанів, усіх серць побідників», минулися без вороття, — то що нам поодинокий хижак, беркут, як би не імпонував він своєю красою й величністю:
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркýте! За те, що в груді ти ховаєш серце люте, За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих Глядиш з погордою, хоч сам живеш із них, За те, що так тебе боїться слабша твар, Ненавиджу тебе за теє, що ти цар… І от блищить мій кріс, ціль добра, вистріл певен,
