Українське письменство - Микола Зеров

Але минає два-три роки, і ми чуємо від поета:

Важке ярмо твоє, мій рідний краю!                                   («Зів’яле листя»)
Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти, Літа на душу накладають пута. Вже не мені в нові світи летіти! Війну з життям програв я, любі діти!..                                («Мій Ізмарагд»)
Я не скінчу тебе, моя убога пісне!.. Мов дерево серед степу безлисте В осінній бурі б’ється і скрипить, І скрип той чує поле болотисте, — Отак душа моя терпúть.                          («Із днів журби»)

Звідки ці «сльози і зітхання», ці «жалощі й боління»? Франко сам указав на їх джерело:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга, — Це лиш тому, що склалось так життя…

А життя його, справді, не особливо радісне завжди («Мене додолу зігнуло невідрадних сорок літ»), ніколи не приносило йому таких жорстоких ударів, як саме в середині 90-х рр., коли й повстали найбільш «сумоглядні» з його писань («Зів’яле листя», «Із днів журби» та деякі цикли «Мого Ізмарагду»).

Біографи Франка найдокладніше висвітлюють з цієї життєвої смуги три епізоди. Перший з них — справа з кафедрою української літератури у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. ми бачимо Франка, захопленого партійними справами, в ролі найближчого співробітника, а якийсь час і редактора (в першій половині 1892 р.) журналу «Народ». Але коли восени 1892 р. Павлик, перейнявши редакцію журналу до своїх рук, переніс його до Коломиї, — Франко від справи одходить і їде до Відня закінчувати свою освіту під керуванням відомого славіста акад. В. Ягича. Результатом тих студій був докторський диплом і дві спеціальні праці з історії старого українського письменства: «Іван Вишенський і його твори» та «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». По смерті О. Огоновського Франко виставляє свою кандидатуру на спустіле місце викладача української літератури: університетська кар’єра Франка не всміхалася багатьом, навіть декому з його політичних і особистих приятелів. Дуже ревниво ставився до неї Павлик: «Взагалі скептично дивлюся на його наукову діяльність…» «Не більшу вагу кладу на його докторську дисертацію», — такі і подібні до цих фрази зустрічаємо мало не в кожному з листів Павлика до Драгоманова: «Франко відсувається від політики, бо хоче стати професором. Як він розказує, то є надія, хоть, певне, прийдеться йому дорого заплатити, бо то залежить від станьчиків, один із провідників котрих… сказав недавно: Tego człowieka trza wyciągnąć z błota[137]» …Як би то не було, але Франка було допущено до габілітаційного викладу («пробної лекції», pro venia legendi), якого темою він вибрав «Наймичку» Шевченка (порівняння української поеми і російської повісті на той самий сюжет). Потім відбулася уперта боротьба