Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Властиво, віршування напевно було йому знайоме зі студентських літ, хоча в одному з листів до М. Ковалинського він запевняє, що замолоду «не міг скласти й найпростішого вірша» (II, 233). Та одна справа шкільні вправи й зовсім інша — творчий процес як цілеспрямована діяльність, як осягнення буття, виявлення людської сутності, як, нарешті, неподоланна духовна потреба. Виглядає, що до Ковраїв Сковорода такої потреби не відчував, життя мигтіло, наче в калейдоскопі, враження змінялися враженнями, йшло накопичення душевної енергії, визрівання розуму й серця. Тепер прийшов час першого підведення підсумків, вдумливого аналізу життєвих вартостей — як правдивих, так і позірних, усвідомлення власного призначення. «Літа, — пише біограф, — душевні обдарування, природні схильності, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось становища в житті» (II, 385). І Сковорода робить свій вибір. Відкинуті «суєта й турботливість світу», зваба чернецтва, в якому «бачив він похмуре гніздо спертих пристрастей»; водночас й «одруження… не було приємним для його безжурного характеру». Він «почав відчувати смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані, в самотності, але без дисгармонії з самим собою» (II, 385, 387). «…Він твердо поклав на своєму серці, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей» (II, 385).
Частиною, і то частиною питомою, цієї напруженої внутрішньої роботи стала літературна творчість. Саме з часом перебування (другого) в Ковраях М. Ковалинський пов’язує написання Сковородою вірша «Залиш, о дух мій, скоро…»; пізніше він увійшов як пісня 2-га до «Саду божественних пісень». Деякі інші поезії цієї пори датовані автором. 1753 року Сковорода пише, ймовірно на замовлення переяславської консисторії, панегірик на честь Іоана Козловича; це найраніший з відомих нам датованих його творів. Пісня 1-а («Боїться народ зійти гнить у гроб…») позначена 1757 роком. 1758-го написані пісні 19-та й 25-та; остання присвячена переяславському приятелю Сковороди Гервасію Якубовичу. Датування низки інших віршів установлюється за опосередкованими ознаками. Неважко догадатися, приміром, що написану латиною поезію «На день народження Василя Томари, хлопчика 12 років» створено в ті ж самі роки. Л. Махновець відносить до коврайського періоду ще цілу низку поетичних творів і перекладів Сковороди, в тому числі знамениті пісню 10-у («Всякому місту звичай, права») і вірш «De libertate»[131].
До питання про датування цих двох останніх творів, осібно пісні «Всякому городу звичай, права», ми ще повернемося. Щодо «De libertate», то в зв’язку з ним хотілось би поки що зостановитися лише на одному моменті.
Вірш невеличкий, лише вісім рядків, тож наведемо його цілком:
Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!
Л. Махновець схильний бачити тут пряме автобіографічне свідоцтво. Сковорода, вважає він, через те й боїться «в дурні… пошитись» і «свободи… лишитись», що над ним у коврайський період нависла реальна загроза бути закріпаченим С. Томарою. Справа в тому, що на тогочасній Україні ще зберігав чинність Третій («Новий») Литовський статут 1588 року (в Київській, Подільській та Волинській губерніях він мав силу аж до 1840 року), згідно з яким поміщик міг оголосити своїм кріпаком кожного, хто кілька років прожив у його маєтку. Дослідник посилається на численні прецеденти — випадки отакого насильницького закріпачення вільних людей; не гидував цим і С. Томара, що документально потверджується, наприклад, скаргою козака Івана Кузьменка, яка збереглася: Томара наказує Кузьменкові «йти на панщину», заявляючи, що той «козачого звання позбавляється»[132]. «У таку ситуацію… потрапив і Сковорода, — пише Л. Махновець. — В таких умовах і виник вірш „De libertate“»[133].
Така гіпотеза. А що кажуть факти?
Правда, що стосунки Сковороди з господарями Ковраїв од самого початку складалися не найкращим чином, визрівав конфлікт, але — згадаймо — розв’язався він не закріпаченням учителя, а його вигнанням, від’їздом до Москви. Ніщо не заважало Сковороді, якби він боявся за свою свободу, прийняти пропозицію К. Лящевецького й залишитися в Троїце-Сергієвій лаврі, де він був би в повній безпеці, ніхто не примушував його повертатися до Переяслава і потім до Ковраїв. Однак він повертається. Щоправда, біограф пише, що Сковорода спершу не погоджувався їхати до Томари, «знаючи його забобони, а ще більше його домашніх, та приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз його, сплячого, до нього вночі в село» (II, 385). Але що могло реально стати на перешкоді Сковороді, якби він не захотів залишатися в Ковраях або відчув загрозу закріпачення? Тим більше, що на відміну від першого разу, коли угоду було складено на рік, тепер від залишився в домі Томари «без договору, без умов», а «з сердечним бажанням бути корисним» (II, 385). Сковорода прожив тут до тих пір, поки в ньому була потреба як у вчителі. Після чого цілком вільно поїхав з Ковраїв.
Треба сказати, що М. Ковалинський у дещо рожевому світлі замальовує друге перебування Сковороди в С. Томари. З його словами, цей останній достоту переродився: то «вже був не той гербовий вельможа, а ласкавий дворянин, котрий хотів цінувати людей за їх внутрішню гідність»; Сковороду він «дружньо… приголубив», виявив до нього «любов і щиру привітність» (II, 385). Ознайомившись з віршем Сковороди «Залиш, о дух мій, скоро…», С. Томара начебто сказав йому: «Мій друже! Бог благословив тебе обдаруванням духа і
