Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
У Ковраях теж усе складалося непросто. «Старий Томара», як називає його М. Ковалинський (утім, «старому» було тоді 34 роки), від природи був людиною вельми недурною, до того ж і освіченою, проте він «дотримувався багато в чому застарілих переконань, що властиві людям грубого виховання, котрі з презирством дивляться на все те, що не одягнене гербами й не розписане родословними» (II, 383). Томара володів великими маєтками — в самих лише Ковраях йому належало 700 кріпаків, а таких сіл, хуторів, містечок він мав понад десяток. Сковорода ж не міг похвалитися ні «гербами», ні багатством: «лиш дві старі сорочки, один камлотний кафтан, одні черевики, одні чорні гарусні панчохи» (II, 383) — таким було його майно. Чванько Томара, попри те, що Сковороду рекомендував йому його приятель київський митрополит Тимофій Щербацький, і то рекомендував як найкращого студента, вважав нижче своєї гідності спілкуватися з учителем і протягом майже цілого року не сподобив його жодним словом. Не краще була і його дружина, яка понад всяку міру пишалася своїм походженням з роду Кочубеїв (а з материнського боку — Апостолів). Це вона наполягла, щоб Сковороді відмовили від дому після нашепту слуг, що вчитель, мовляв, брутально поводиться зі «шляхетським сином»…
Такий поворот був цілком несподіваним; хоча одного разу Сковорода зопалу справді назвав хлопця «свинячою головою», назагал у них склалися стосунки довіри й поваги. Сковорода виявив неабиякий педагогічний хист, зумівши розгледіти в пещеному мазунчикові добрі природні нахили й прагнучи розвинути їх не так обтяжливим навчанням, як «спрямуванням легким, ніжним, невідчутним» (II, 383), чим завоював довіру й любов Василя. Це почуття Василь Томара, який згодом зробив блискучу кар’єру на державній службі (він став посланником у Константинополі, потім сенатором) зберіг на все життя. Вже на схилку літ він з величезною повагою і вдячністю згадував, скільки праці, терпіння, тактовності доклав Сковорода, щоб виправити потворності материнського виховання[129]. 1788 року в листі до старого вчителя Василь Степанович Томара з теплим почуттям і сантиментом запитував «почтивого друга», чи згадує він свого Василя, який на взір, можливо, й не нещасний, але внутрішньо має велику потребу в пораді, відтак мріє, щоб Господь «надихнув» старого вчителя пожити в нього чи бодай дав змогу якось побачити «гаряче улюбленого мого Сковороду»[130].
Напевно, саме заради вихованця Сковорода через деякий час після конфлікту відступить умовлянням Томари-батька, повернеться до Ковраїв і пробуде там до тих пір, коли Василеві «належало вступити в інше коло вправ, гідних його становища в світі й роду» (II, 388).
А поки що Сковорода знову зостається без житла, без заробітку — «вбогий, мізерний, нужденний» (II, 384). Він знаходить тимчасовий притулок у якогось переяславського сотника, потім їде до Києва, звідти на самому початку 1755 року разом зі своїм приятелем ієромонахом Володимиром Каліграфом вирушає до Москви. Єврей-вихрест Володимир Каліграф (Василь Крижанівський), вихованець і викладач Києво-Могилянської академії, був викликаний Синодом до Москви, там він став проповідником у церкві Владимирської Богоматері, а незабаром префектом, професором філософії та богослов’я Слов’яно-греко-латинської академії. Сковорода ж у Москві не затримується, він подається до Троїце-Сергієвої лаври, де його гостинно приймає намісник Кирило Лящевецький.
Зберігся лист Сковороди до К. Лящевецького, написаний 1761 року. Цей лист, який своїм характером і тоном свідчить про міцні дружні, вірчі стосунки між автором та адресатом, цікавий з різних точок зору. Передовсім він дає уявлення про коло тем і питань, котрі посідали центральне місце в листуванні друзів і, вочевидь, в їхніх розмовах під час перебування Сковороди у Троїце-Сергієвій лаврі. Повідомляючи Кирила про надіслані до нього «один за одним» три листи, Сковорода напівжартома зауважує, що в них «не було, як кажуть, нічого святого», самі звичайні дрібниці. І хоча в цьому листі все-таки не обійшлося без богословських розмислів і ремінісценцій до Святого Письма, завершується він посиланням на поганина Сенеку і цитатою з його «Листа до Луцілія». При цьому сама інтонація — підкреслено буденна, розмовна («…Послухай, що мене особливо вразило у Сенеки, слухай уважно») (II, 340–341) — наштовхує на думку, що розмови на теми античності були для обох звичними. Характерно, що й написано лист латиною із вкрапленнями грецьких слів і фраз. До речі, в іншому листі Сковороди, адресованому вже М. Ковалинському, знаходимо пряме потвердження того, що, живучи в Троїце-Сергієвій лаврі, він багато уваги приділяв античності. Наводячи грецький двовірш, Сковорода додає, що він його «переклав на латинську мову і заучив, коли був (в лаврі святого Сергія)» (II, 275).
Це — по-перше. По-друге, в листі до К. Лящевецького є важливе свідчення того, яке місце посідала на той час у житті Сковороди творча діяльність, — він зізнається, що всього себе «навіки» присвятив музам. (Трохи пізніше в одному з листів до М. Ковалинського він називає себе «вихованцем муз»). І нарешті, тут уперше чітко сформульовано моральні максими, що їх Сковорода вистраждав і яким залишився вірним до кінця життя: «…Хай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про низькі насолоди, хай шукають вони народної прихильності, слави, ласки вельмож; хай одержать вони ці, як вони думають, скарби — я їм не заздрю, аби я мав духовні багатства…» (II, 340). «Дух животворить», «дух оживляє» — це становить лейтмотив біблійних екзегез у його трактатах і діалогах.
У Троїце-Сергієвій лаврі Сковороді довелося вперше зіткнутися зі спокусою церковної кар’єри. Вражений ученістю гостя, Лящевецький умовляв його залишитися в лаврі, пропонуючи посаду викладача семінарії. Сковорода, дарма що перебував у скруті, цю пропозицію відхилив: «…Любов його до отчого краю кликала в Малоросію. Він знову повернувся у Переяслав…» (ІІ, 384), а невдовзі, як ми знаємо, і до коврайського маєтку Томар.
Шість коврайських років, включаючи недовгий час перебування в Троїце-Сергієвій лаврі, стали роками духовного становлення Сковороди, великої емоційної напруги й плідного творчого піднесення.
