Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Зайшов Мирко до палацу, наївся, напився й чекає розбійників, щоб з ними поборотися. А вони вернулися уже понадвечір. Побачили хлопця і — здивовано:
— Воскрес той, котрого порубали ми! Ану до нього!
Почалася бійка. Розбійників дев’ять, а Мирко один. Обступили його зі всіх боків і кінець кінцем забили. Посіченого на шматочки викинули через вікно на двір.
Їли, пили, гуляли й полягали спати. Вранці знову зібралися з дому. Коли настала тиша, гадина-дівка витяглася з корча, поскладала порубане тіло, помастила живлющою водою, й Мирко ожив у десять разів сильніший і кращий.
Дівка сховалася в траву, а гадиняча шкіра з неї облупилася уже до колін.
Гей, а Мирко ледве дочекався вечора, аби зіткнутись з ворогами. Увечері вернулися розбійники, і знову почалася страшна бійка. Мирко сміливо нападав, чотирьох поранив, але й цього разу перемогли його. Порубали і через вікно викинули на двір. А самі, як звичайно, їли, пили, гуляли й полягали спати.
Коли рано розбійники пішли собі геть, дівка-гадина знову зібрала Миркове посічене тіло, красно його склала, помастила живлющою водою, і хлопець ожив. І тої ж хвилини гадиняча шкіра з дівки зовсім спала, й вона стала такою красунею, якої Мирко ніколи не бачив. Тепер уже не ховалася від нього, підійшла і каже:
— Чудуєшся? Та не чудуйся, я тобі все розповім. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мій батько правив державою, та оці розбійники напали на нас, моїх родичів повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землі, доки комусь тричі життя не збережу. Я тебе вже тричі воскресила. Ти тепер сильніший від розбійників і маєш перемогти їх. А як ні — обоє помремо, бо я тебе не лишу.
Зрадів Мирко. Завів дівчину до палацу. Наїлися, напилися і радяться, що мають робити.
Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрістю. Замкнув залізну браму, міцно стис у руці шаблю і чекає.
Розбійники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дівчиною.
— Погляньте, — сказав старший, — хто легіня воскресив! Тота панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали її батька й матір і знищили їх державу. Але тепер уже не врятується!
І кинув булавою із такою силою, що глибоко зарилася в землю.
— Ходіть ближче, ходіть! — гукнув хлопець.
Вхопив булаву, жбурнув межи велетнів-розбійників й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.
Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву і так нею гримнув у залізну браму, що пробив діру: один чоловік спокійно міг пролізти.
Мирко прискочив до воріт і, коли крізь дірку ліз розбійник, шаблею відтяв йому голову. Так по черзі усіх порубав. Старший крізь дірку не поліз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив ґав — відтяв голову й старшому.
Так Мирко знищив усіх дев’ятьох. Дівчина радісно прибігла до нього, обняла й каже:
— Тепер ми до смерті лишимося вкупі!
— Так і буде…
Зайшли у палац, а там — що лиш їм душа забагла! Всього доста.
Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.
Але настав край і веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне місце.
— Що з тобою? Чому зажурився? — питає дівчина зі страхом. — Може, ти вже мене розлюбив?
— Люблю тебе й задоволений усім, лише журюся, бо мушу тебе залишити.
— Ой, чому мусиш мене залишати? — перелякалася вона.
— Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?
— Виджу, виджу…
— А на його верхівці чи видиш три хусточки?
— Виджу… Дві з них червоної барви, а одна біленька.
— То знай: оті криваві означають, що мої брати в біді, а біла хусточка моя. І їх були білі, а тепер червоні… Межи нами є така угода: якщо хто потрапить у біду, треба поспішати йому на допомогу. Криваві білявчата кличуть мене на поміч братам!
Дівчина трохи заспокоїлась:
— Якщо межи вами є така угода, я тебе не спиняю.
Тоді Мирко приготував на дорогу їжу. Взяв із собою й пса — адже кожний із братів мав коло себе цього вірного слугу, з котрим не розлучався.
Коли розлучалися, дівчина дала Миркові пляшечку із живлющою водою:
— Бережи сю пляшечку. Вона буде тобі у пригоді.
Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь і доти не став, доки не дійшов до високого дуба. Дивиться — справді, його хустка біла, а з інших кров капає.
І зразу рушив дорогою, котрою пішов середущий брат. Йде, йде і понад вечір дійшов до того місця, де дві дороги з’єдналися й далі знову лиш одна вела.
— Ага, — думає собі, — тут путі зійшлися, тут і мої брати, напевно, зустрілися і звідси разом пішли далі. Піду і я туди.
Почало смеркатися. Мирко розклав собі вогонь, повечеряв і переночував, а рано скоро в дальшу путь. Іде, йде… А лісові кінця-краю нема. Дорога вже така вузька, що ледве її видко — не возова, а пішник (стежка).
Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у віконце, а хижка порожня, немає нікого, а коло хижі прив’язані пси обох братів.
— Но, — думає собі, — раз тут їхні пси, то й вони десь близько. Може, полюють. Буду їх чекати.
Мирко розклав вогонь, відрізав солонини, настромив на рожен і пече.
Поїв, напився води, а братів нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чує — на дубі хтось стогне:
— Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як мені студено!
Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.
— Гей, бабо, як вам студено, то ходіть погрітися.
— Йу-у-у-й… боюся, що твої пси мене покусають. Але знаєш що? Я кину тобі волос, поклади його в огонь, а тоді я спокійно зійду.
— Но, дай сюди той волос, — сміється Мирко.
Баба кинула волос, і він поклав його на вогонь.
Волос згорів, і баба тої ж хвилини так, як кішка, спустилася з дуба, а пси навіть хвостом на неї не махнули, ніби закам’яніли.
Тоді стара побігла до хижі й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.
Мирко пече солонину, а баба — жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася і ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неї текло.
— Гей, стара відьмо, — розсердився Мирко, — зараз тобі кінець!
І вихопив шаблю. А шабля нараз перемінилася на