Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Принц старшу сестру видав заміж за бабиного внука, що з ним учився в школі, і подарував йому свою державу. Середущу сестру віддав за сусіднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, і лишив собі країну Зеленого витязя і дівоцьку.
Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.
А казка — небилиця, та най нашим ворогам лисіє потилиця.
Я сів на потак — порахуйте, чи не так.
На Чорну Полонину
Жив раз преславний цар. Він славився багатством і сильною державою, але найбільше — своїми синами. Виховав таких трьох хлопців, що рівних їм ніде не було. Хлопці росли у дисципліні: кожне слово нянька було для них законом. Цар і його сини дуже любили полювати. Все їх життя минало на вловах. Знали всі ліси, всяку звірину. Хоч і велика була їх держава, та в кожній закутині вони вже полювали.
Айбо в одному краї стояла висока-висока гора, вкрита по боках лісом. Верх її називався Чорною Полониною.
Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не піднімався.
— Няньку, підемо раз на Чорну Полонину! — просили сини.
— Доки я живу й після моєї смерті не смієте туди йти!
— Чому?
— Не питайте. Я не дозволяю!
Минув якийсь час, і хлопці знову почали просити. Цар ще грізніше заказав іти на полонину.
Царевичів дуже зацікавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмілювалися йти, аби подивитися.
Минав рік за роком. Помер старий цар. Поховали хлопці свого батька. Та як вернулися додому, не сіли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.
Перші дні не бачили нічого особливого. Бродили день і ніч лісами, але ніде ніякої звірки. Ніби все тут вимерло.
Змучились, дурно ходячи, і посідали відпочити. Старший каже:
— Браття, розійдемося у три боки, так більше побачимо. Але далеко не ходім, аби було чути, як хто з нас гукатиме.
Почали розлучатися.
— На всіляку дурницю не пускайте стріли, — наказав братам старший. — Як хто вистрілить пусто, дістане три ляпаси.
На тому й розійшлися.
Старший пішов прямо, середущий — ліворуч, а менший — праворуч. Ідуть, ідуть… Нічого не бачать: ні звірки, ні птаха.
Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на дереві білку.
— Се не дурниця, — думає собі, — застрілю її.
Натяг лука й — раз! Але не потрапив, стріла лиш відірвала шматок кори на дереві.
Почули брати, збіглися.
— Що ти підстрелив? — запитує старший.
— Нич. Хотів потрапити у білку, та втекла.
— Як так, то — на! — і такі три ляпаси дав меншому братові, аж лице у того загорілося.
А середущий такі самі ляпаси втяв з другого боку.
Продовжують полювати далі.
Прикро наймолодшому. Зняв із стріли шматок кори й заховав у торбу. Не відійшов і на відстань пострілу, дивиться — на камені орел!
Ой та сього вже треба вбити…
Наладив стрілу, пустив, та знову не влучив. Стріла лиш відлупила шматок кременю.
Прибігли брати.
— Що ти підстрелив? — запитує старший.
— Нич.
Знову відлічили меншому по три ляпаси й вернулися кожний на своє місце. Наймолодший повитирав сльози, а відломок кременю поклав у торбину.
Дуже йому жаль, але йде далі. Бачить — летить ворон й у дзьобі щось світиться.
— Ба, що то?
Натяг лука і встрелив у ворона. Птах упав йому під ноги. Дивиться хлопець — а у дзьобі криця.
Прибігли брати і втретє надавали ляпасів. Тоді старший каже:
— Будемо йти в’єдно (вкупі), бо сей дурень усі свої стріли на дурниці випустить.
Рушили далі, а молодший сховав крицю в торбу.
Йдуть лісом усі троє й вийшли на галявину, а впоперек неї тікає серна. Пустили стріли і вбили серну.
— Браття, — говорить старший, — будемо вечеряти. Дивіться: колодязь. Там сядемо й приготуємо на вечерю м’ясо.
Потягли серну, а той колодязь незвичайний — з міді й шатро при ньому мідяне.
Оббілували забиту серну, зробили рожни і хочуть пекти. Але тільки зібралися розвести вогонь — нема чим підпалити! Мусять голодні лягати спати… Айбо молодший каже:
— Браття, ось ви добре дали мені по писку. Я розкладу-таки вогонь, але якщо ви згодні дістати ті ляпаси подвійно!
— Згодні…
Молодшому братові сього було доста, бо він був добрий хлопець.
— Ні, не підніму на вас руку. Я вам і так розкладу вогонь.
Взяв зі своєї торби кору, уламок кременю і крицю. Закресав і через якусь хвилину вже горіло вогнище.
Спекли м’ясо, наїлися, напилися з колодязя води й лягли в мідне шатро. Перед сном старший каже:
— Браття, спіть спокійно, я буду сторожити, щоб не погас вогонь.
Брати заснули, а старший не cпить.
До півночі в лісі була тиша. А опівночі одразу задув вихорище, аж лісом колише. Знялася страшна буря. Біля колодязя спустився семиголовий змій і просто — на царевича. Пороззявляв пащі, полум’ям все спереду себе палить.
Старший схопив шаблю і — на змія! Почалася боротьба. Хлопець геть охляв, але зрубав усі голови дракона. Коли відтяв сьому — так ослаб, аж сів. Тоді лиш отямився, як вогонь почав гаснути, бо кров змія заливала ватру. Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповів їм, що уночі сталося.
Поснідали і рушили далі. Надвечір знову зустрілися коло мідного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь і повечеряли.
— Тепер моя черга сторожити, — говорить середущий.;
Проходжується довкола вогню, приглядається, слухає. Раз лиш коло півночі задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змій спустився до колодязя. Побачив багаття і просто — на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубає сперед себе… Насилу переміг. Доки відтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь — ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.
Рано брати повставали, й середущий розповів усе, як уночі боровся із змієм.
Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там і підстрелили, а на вечір сіли коло мідного колодязя.
— Но, ще одну ніч переночуємо, а потім рушаємо далі.
Повечеряли.
— Тепер моя черга сторожити, — говорить молодший.
— Міркуй! — наказують йому. — Аж прилетить шаркань, а то напевно прилетить! Не соромся і пробуди нас. Ти ще молодий, приклич нас на поміч.
