Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Но, чи знайшов ти Шовкову державу? — питає цар…
— Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.
Оглянув батько дошку.
— Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Заганьбився хлопець і змовчав.
— Тепер я піду, — сказав середущий. — Побачите, що я знайду Шовкову державу!
І попросив у батька дозволу й виладився в путь.
Ходив-блудив цілий рік… Дійшов уже до золотого мосту, — а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
— Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. А ти ніколи не приведеш мого вірного друга.
І середущий з ганьбою пішов од царя.
— Но, — каже Володимир, — спробую щастя й я!
І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу.
Батько лише рукою махнув:
— Якщо старші не привели… А ти ще дітвак! Проте, коли хочеш, я тебе не спиняю.
Пішов Володимир і просто — до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.
— Куди, куди, Володику? — питає його баба.
— Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
— Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а іди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти із них не вибирай.
Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней ніби з неба впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
— Знаю, чому ти мене гладиш, — озвався кривак: — Хотів би поїхати до Шовкової держави?
— Ти вгадав, конику!
— Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя — сідло і вузда, що двадцять п’ять років тому були на мені.
Хлопець побіг до батька:
— Няньку, де є збруя з сухого коня?
— А хто тебе нарадив про таке спитати?
— Кажіть швидше, бо я поспішаю.
— Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п’ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила…
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов зброю. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця — все вийшло із ладу.
Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
— Тут є!
— Добре. Тепер готуйся й увечері в путь.
Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й — до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник стався з кривака, що лиш дивитися на нього. А зброя — шабля, рушниця — так і світяться!
— Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош (богатирський кінь) наказав:
— Зажмури очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
— Розплющ очі! Що видиш?
— Виджу срібний міст.
— Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
— А тепер що видиш?
— Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
— Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді — далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що передніми ногами лиш проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою, самим верхом — гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
— Нічого не бійся, — говорить татош. — У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п’ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
— Ще буде темний тунель, довгий на сім миль. Зажмури очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
— Розплющ очі й подумай, де ми?
Володимир глянув і аж руками знову закрив очі:
така зоря світла! На гіллі золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише глянути — така краса, що не можна й розповісти.
— Майже що ми в Шовковій державі!
— Так і є! Подивись добре: бачиш — чорніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра.
А тут пасеться кінь, такий самий, як татош. Його господар спить під шатром. Волосся вже сиве.
Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв’язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тої ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться — коло нього спить молодий хлопець.
— Міг би його забити, — думає собі, — але не зачеплю, бо й він мене не рушав, коли знайшов сплячим.
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упізнав його:
— Гей! Та се хтось прийшов від мого цимбори (друга)! — вигукнув радісно. І не мав далі терпіння, розбудив легіня: — Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов.
Старий з радості аж заплакав:
— Я би, сину, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.
— Де ж ваші вороги?
— Та за них і не питай. Зараз з’являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс з шатра їжу і пиття, і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота — всяке тобі військо.
— На коней, сину, бо біда!
Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати ворогів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гусарів лишилися в живих. Ті обернули коней — і навтьоки!