Теорія літератури - Соломія Павличко
Нарешті, полум’яний народник Єфремов у вже цитованій статті торкнувся теми сексу і сексуальності з пафосом святенника. Для нього все це просто «мерзости», неприпустимі в такій серйозній і суспільно важливій справі, якою є література. Він не наводить якихось переконливих прикладів цієї «мерзости», а просто обурюється. Його логічний ланцюжок: культ краси є культ любові, «…культ любви обращается в культ… голого тела, — конечно, женского преимущественно… Да что, если хотите, неминуемо и должно было случиться: если весь смысл жизни полагать только в красоте да в половой любви, то рано или поздно та красота и любовь упрутся в одну точку — в простую чувственность и самую обнаженную порнографию»[153]. Дещо пізніше (в недрукованій статті 1911 p. «Українська декадентщина») Нечуй-Левицький підхопив лінію Єфремова, ототожнивши «модний модернізм» з еротоманією та порнографією.
В аналізі Єфремова чи не найяскравіше виявився страх народника перед сексуальністю. Його обурення наводить на істинну причину неприязні, неґативізму чоловіків-народників-критиків до Ольги Кобилянської, яка полягала в небувало відвертому для української літератури зображенні й відчутті еротизму.
Цілком протилежна тут реакція Лесі Українки. На відміну від критиків-чоловіків, їй з оповідань 90-х років найбільше подобалися «Valse mélancolique», «Некультурна», «Битва». А про «Некультурну» вона писала: «…я не сподівалася від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і сам цей тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit! Вас мусіли добре лаяти Ваші „dobrze wychowani“ краяни, бо вони не звикли, щоб жінка, хоч і писателька, могла на „щось такого“ одважитись. Не думайте, однак, що і я бачу в Вашій „Некультурній“ „щось такого“, на мою думку, в ній нема нічого різкого…»[154]
Михайло Мочульський уже в 1907 p., можливо, єдиний з критиків визнав, що в новелах «Природа», «Некультурна», «Valse mélancolique» Кобилянська «проповідує в дуже делікатний спосіб, дотримуючись художнього такту, вільну любов»[155]. Остап Луцький у статті 1908 р. обійшов цю тему, зосередившись у своєму аналізі на питаннях особистості, емансипації жінок, нарешті, артистизму. Він сентиментальний у своєму захопленні Кобилянською, подібно до того як вона часто сентиментальна у своєму стилі[156].
«Valse mélancolique» — унікальне в контексті української літератури оповідання, в якому зображені стосунки трьох жінок — Софії, піаністки, Ганнусі, художниці, і Марти, від імені якої ведеться розповідь. Марту перші дві називали просто «жінкою», і вона обожнювала їх обох. Усі троє жили в атмосфері музики, живопису, відгородившись від суспільства та іґноруючи його норми, однак недовгу ідилію обірвала смерть музикантки. Вона померла, востаннє зігравши свій улюблений вальс, після того як дізналася, що родичі відмовили їй у грошах на навчання в консерваторії у Відні.
Але в оповіданні Кобилянської йшлося не про жорстокість світу: в такому разі це був би черговий мелодраматичний сюжет у стилі fin de siècle. Оповідання показує стосунки, точніше, трагічну любов його героїнь, яка виходила за традиційні рамки. Музикантка в минулому пережила розчарування в стосунках з чоловіком і згадує про них з огидою. Артистка навіть не припускає можливостей стосунків з чоловіками, адже бачить у них тільки приниження. Зневіра в духовних можливостях чоловіків («Є рід любові в жінок… на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній»)[157] породжує жіночий сепаратизм, а почуття, яке призначалося особі іншої статі, віддається жінці, єдиній людині, здатній його прийняти й оцінити.
Аналогічний мотив один раз трапляється в щоденниках самої Кобилянської: «Господи, невже на світі нема жодної людини такої, як я, людини, з якою я могла б жити, хоча б жінки?»[158] Ці щоденники переконують: хоч би про що вона писала, вона завжди писала про себе.
Отже, «Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, занадто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася на неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю „antique“, придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без „мотивів“ любила її. Ні, обох любила я»[159].
Типові для європейської культури цього часу компоненти, такі, як естетизм, думки й відчуття на грані дозволеного мораллю, невротична сексуальність героїнь і самого тексту, написаного в дусі шопенівського етюду, ставлять цей світ у відповідний культурний контекст того, що Франко називав «занепадництвом». За характером героїв, стилем, ідеями «Valse mélancolique» став маніфестом українського «модернізму» зламу віків, нового стилю й нового художнього мислення, несумісного з традиційно-народницьким.
Дискурс особистих стосунків. Біографічний відступ
Оповідання «Valse mélancolique» було написане за три роки до зустрічі Ольги Кобилянської з Лесею Українкою, однак з листів можна реконструювати майже аналогічні за взаємною симпатією, духовною близькістю й емоційною напруженістю стосунки двох жінок-письменниць. На жаль, збереглися тільки листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один лист Ольги Кобилянської до Лесі Українки.
Як уже згадувалося, їхнє листування почалося в травні 1899 р. Перші листи, написані в типовій для Лесі Українки гострій манері, присвячувалися літературним справам і подіям. Ця манера різко змінилася після їхньої зустрічі 1901 р. в Карпатах. Тоді діловий і дружній тон став емоційним, навіть інтимним, що контрастувало з попередніми листами Лесі Українки до Кобилянської, не кажучи вже про листи до інших кореспондентів. Тоді ж з’явилася езотерична, своєрідна мова, яка змушує говорити про ці листи як про один із найзагадковіших її творів.
Сексуальна анархія, або відхід від традиційної сексуальності, приводить до анархії текстуальної. Всі листи
