Теорія літератури - Соломія Павличко

мене незвичайно болгарський писатель Петко Ю. Тодоров своїми новелами, взглядно своїми тематами, які добирає до своїх повістей і драм, і звернув всю увагу мою на народні леґенди і казки, які уміє чудово виводити. Сей молодий артист вплинув своїми новими, наскрізь ориґінальними, дуже цінними поглядами на літературу і штуку так сильно на мене, що мені хочеться бросити давній шлях напряму модернізму, яким ішла я, і звернути на його дорогу, що здається мені властивою і одинокою дорогою до заховання правдивої народної штуки і поезії, народного характеру, не зміненого гіперкультурою, а передаваного лише через призму свіжого талану, мов вже в мелодії прибрана народна поезія, широкому світові до подиву своїх народних скарбів, досі майже не замічуваних»[174].

Ця автобіографія писалася для болгарських читачів на прохання того ж таки Тодорова, однак комплімент на його адресу був більше ніж компліментом. 1908 р. була закінчена повість «В неділю рано зілля копала». Надрукована в ЛНВ 1909 р., вона тоді ж окремим виданням вийшла в Києві й дала чималі підстави народникам інтеґрувати її у свою культуру.

Кобилянська була схильна до саморефлексії (див. щоденники, листи, автобіографії), страждала від своєї неповної освіти, самотужки здобутої з випадкових книжок, непевності — їй довелося жити майже в повному естетичному вакуумі й самотності. Її «німеччина», модернізм, фемінізм та багато іншого викликали осуд народницької критики. Під її тиском вона на якийсь час спробувала шукати «правдивої народної штуки». «Молода муза», а пізніше критики «Української хати» поставили її на п’єдестал. Це було запізно для Кобилянської, однак важливо для нових поколінь письменників, що прагнули відшукати «свою» традицію в рамках української культури.

Непевність і амбівалентність були властивими й для Лесі Українки. Її листи переповнені критикою українського народництва. Вона застерігала Кобилянську від «селянськості» в «Землі», однак сама не змогла остаточно вирватися з його пастки. Важко уявити, що її поезія й драми, поезія й критика написані однією людиною. А тим більше — що листи писала та ж сама особа, яка підписувала вірші. Можливо, не випадково в листах вона рідко згадувала власні вірші, коментуючи частіше драми й переклади.

Амбівалентність Лесі Українки відчутна і в статтях. Зокрема, в статті «Два направления в новейшей итальянской литературе», де йшлося про «народну», «демократичну» поезію «плебеянки» Ади Неґрі й аристократичне естетство Д’Аннунціо, вона прагне поставити позитивний акцент на творчості Ади Неґрі. Однак осуд Д’Аннунціо часто змішаний з повагою і навіть захопленням. Та ж сама непевність відчувається в критиці польської «модерни» й Пшибишевського.

Часто говорячи в статтях про два напрями, умовно названі народництвом і модернізмом, і віддаючи належне кожному з них, Леся Українка розуміла їхню несумісність, конфлікт між ними. Чи ж бачила вихід?

У новочасній польській літературі дехто висував ідею «синтези» двох напрямів. Теоретично Леся Українка розуміє її неможливість. «Польская критика вслед за беллетристами взывает: „Синтеза, синтеза, во что бы то ни стало!“ Но не лучше ли было бы заменить эти слова другими: „Свободы духа, отваги, но что бы то ни стало!“»[175] Аналогічне гасло звучить лейтмотивом у листах: «Не можу зректися думки, що моя робота, чи, мовляв, „призвание“ — укр(аїнська) література, і то вільна у всіх значеннях, ну, а таке „призвание“ може далеко закликати…»[176]

«Воля» в самій своїй суті містила виклик естетичним канонам, стильовим рецептам, культурній ізоляції, національному гніту, політичному деспотизму, народництву з його традицією, що стало формою залежності, обмеженості, канонічності. Однак і «воля», і виклик були потенційними, не виголошувалися надто відкрито, здебільшого ховалися в листах. І тим більше не відображалися в художніх текстах. Гасло «свободи» на цьому етапі залишилося наміром, не до кінця реалізованим бажанням, яке перейшло в спадок до наступного покоління. Дискурс зламу віків відобразив цю недовершеність.

Розділ II

Друга хвиля. Модернізм як естетизм

1. Альманахи 900-х років: формування нового естетичного простору

Зразу по роках fin de siècle, позначених кризою народництва, визріванням конфлікту культури й появою нового модерного дискурсу в публікаціях і писаннях інтимного характеру Лесі Українки та Ольги Кобилянської, розгортався ще один аналогічний сценарій, але дещо камернішого масштабу. Йдеться про видання альманаху Миколи Вороного «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903), з яким часто пов’язувався початок українського модернізму.

Заклик Вороного укласти «Український альманах», як відомо, пролунав 1901 р. в «Літературно-науковому віснику». Сергій Єфремов у вже згадуваній статті «В поисках новой красоты» назвав цей заклик маніфестом українського модернізму. Клеймо прилипло. Через двадцять років у традиції Єфремова Олександр Дорошкевич у статті «До історії модернізму на Україні» (1925)[177] представив саме Вороного як засновника модернізму, хоча модерністами назвав так само Ольгу Кобилянську Михайла Яцківа, Антона Крушельницького, Гната Хоткевича, Івана Липу, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Олександра Олеся, Катрю Гриневичеву та деяких інших. Дорошкевич великою мірою підбив підсумки й розставив акценти, властиві для вже радянського народницького літературознавства в його оцінці генези та змісту українського модернізму. В цілому Дорошкевич оцінив модернізм неґативно. Неґативізм виявився навіть у мові його статті, у фразах на зразок того, що «модерністи» «звивають кубелечко» па сторінках ЛНВ тощо, і, відповідно, в оцінці модернізму як літератури буржуазії. З того часу про модернізм у схожому ключі багато говорилося, водночас витворилася й інша лінія — захисту й виправдання модернізму. Тому єдиний спосіб уникнути стереотипних визначень — це знову повернутися до тексту, який майже відразу було визнано маніфестом «модернізму».

Повний текст відозви Вороного говорив:

«Маючи на цілі уложити та видати тут на Чорноморщині, в Катеринодарі, русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій та напрямків у сучасних літературах європейських, і бажаючи стягнути якнайширший круг співробітників (в тім числі і передовсім молоді сили по сей і по тамтой бік „політичної прірви“), обертаюсь, отже, до тих Вп. Товаришів, котрі вже працювали або мають охоту працювати на полі красного письменства, з уклінним проханням — чи не були б ласкаві прилучитися до спільної праці і пером своїм спричинитись до осягнення згаданої цілі. Час вже і галицьким русинам брати більшу участь в українських виданнях за російським кордоном!

Увага. Усуваючи набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі, що раз у раз зводили наших молодих письменників на стежку шаблону і вузької обмеженості, а також уникаючи творів грубо натуралістичних, брутальних, натомість бажалося б творів хоч з маленькою ціхою ориґінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажалося б творів, де було б хоч трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас