Теорія літератури - Соломія Павличко
Деякі висловлювання Лесі Українки можуть ввести в оману. Приміром, її критика ідеї Кобринської видавати виключно жіночий журнал або її заперечення феміністичної тенденційності художніх творів. Однак її власний феміністичний радикалізм і максималізм, засвідчений деякими творами («Жіночий портрет»)[139], врешті, самим її стилем життя й поведінки, не знає аналогій.
Феміністичний радикалізм відбився і в прозі Лесі Українки, — варто згадати хоча б раннє оповідання «Жаль» (1890).
Її чоловічі образи або адресати досить безбарвні. Леся Українка у свій спосіб протиставляє сильних жінок і слабких чоловіків у драматургії. В поезії вони фактично не присутні. Поет з «Давньої казки», її численні інші «поети» позбавлені родових, статевих ознак. Їхні писання виконують суспільну функцію. До того ж поезія Лесі Українки майже позбавлена любовних віршів, лірики, адресованої до чоловіка.
Феміністичний дискурс у літературній критиці започаткований так само Лесею Українкою у статті «Новые перспективы и старые тени (Новая женщина западноевропейской беллетристики)», опублікованій у петербурзькому журналі «Жизнь» 1900 р. Його частково продовжила Наталя Кобринська в статті «Про „Нору“ Ібсена», але після відходу цих авторок з літературної сцени феміністичний дискурс на десятиліття зник з літературної критики.
Конфлікт між статями як один з аспектів fin de siècle
Чоловіча реакція на жіночий голос і феміністичну ідею була складною. Вірджинія Вулф, котра пильно вивчила аналогічну проблему в англійській літературі, дійшла висновку: «Історія чоловічої опозиції до жіночої емансипації, можливо, цікавіша за історію самої емансипації»[140].
І чоловіки, і жінки бачили, проживали, осмислювали й відображали у свідомий і несвідомий спосіб конфлікт між статями, який існував у суспільстві. Дискурс культури глибоко позначений цим конфліктом і різноманітними реакціями на нього.
Ще в ранніх щоденниках Кобилянська записала: «…я не хотіла б вийти за нього заміж, бо він такий самий чоловік, як і всі інші, а я ненавиджу чоловіків»[141]. Парадоксальна цитата в контексті щоденників, які показують молоду дівчину, переповнену бажанням любити, яка майже постійно закохується в різних чоловіків, починаючи від власного брата до одруженого священика, часто закохується, не бачивши свого об’єкта, іншими словами, любить власну фантазію. Однак і ця «ненависть» має під собою підстави. Вона пов’язана з передчуттям того, що чоловіче суспільство відкине її. Відкине її надто нестримні, неконтрольовані почуття, її надто самостійні погляди, її надто живий розум. Що й сталося досить швидко.
В одному з перших листів до Ольги Кобилянської Леся Українка формулює своє ставлення до галицьких чоловіків, з якими «не можна… почувати себе вільно… У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто нарівні — зроду!»[142] Тому Леся Українка не дивується, що «галицькі уми» не вплинули на Кобилянську, і не довіряє запевненням галицьких поступовців про співчуття до жіночого питання.
І вона, звичайно, має рацію. «Галицькі поступовці» ніколи не були послідовними й до кінця щирими в підтримці феміністичного руху. З одного боку, такі соціалісти, як Франко й Павлик, подібно до інших європейських соціалістів другої половини XIX віку, підтримували емансипацію. З іншого боку, в глибині їхніх сердець залишався страх перед руйнівністю надто радикального фемінізму, залишалося бажання поставити його в пристойні рамки авторитетною чоловічою рукою, що якоюсь мірою робили Франко, Павлик, Маковей та інші прихильники цього руху.
Промовистий приклад дає Франкове редаґування Кобилянської. Франко опублікував у ЛНВ (т. XXXIV) оповідання «Ідеї», вилучивши з нього частину розповіді вдови. Після її слів «на полі соціалізму, жіночої емансипації, національнім — не знаю, врешті, на чім» у рукописі йшли слова: «…додала, зворушена власними словами. Я була така охоча до праці… така напружена до діяльності, як тота стріла старенних луків, що ожидала хвилі помчатися золотою блискавкою в невидиму даль!
Для мене не існували ніякі так зв. приватні інтереси, як споминала я вже. Я не бавилася дівочими мріями про любов, мужчин і подружжя, як мої ровесниці. Яке се там життя, — думала я з погордою молодості, — в котрім жиється виключно для себе?.. Зачинитися між чотири стіни, годувати себе і кількох душ коло себе. Заткати вуха проти того, що виходило знадвору і стогнало, домагалося від нас помочі?.. Що дзвонило дзвонами на різні мови і виривало серце з грудей… Що се за таке життя, от таке життя „для себе“? Питала я.
Мені було того замало.
Я хтіла більше.
Народові треба було більше, ніж щасливих подруж, зачинених в панських кімнатах, щасливих. Ба, більше ще як і „ідеалу“ говорити лиш матерньою мовою. Він, що, може, був в розмаху на культурну народність, без вироблених рисів і характеру, без тієї сили, що творить і полишає за собою монументи в історії і мармурових богів…»[143]
Отже, в цьому уривку викладено майже повне кредо Кобилянської — фемінізм, соціалізм, народ. Напівнатяками вона скидає ідеали — є щось більше за ідеал сім’ї (патріархальному Ідеалові протиставлена феміністична свобода вибору), є щось більше за ідеал говорити рідною мовою (ідеалові націоналізму протиставляється ширший ідеал, це, очевидно, соціалізм). Нарешті, є щось більше за ідеал народності, це саме ідеал «культурної народності». Неясність у цьому моменті не випадкова. «Культурна народність» — досить невиразний ідеал в обставинах початку віку.
Чому Франко викреслив цей уривок? Очевидно, з тієї ж самої причини, з якої він не згадає наступного року про фемінізм ранніх творів Кобилянської в листі до Ягича. Такого роду редаґування виказує страх маскулінної культури перед «новими», сильними жінками й усім комплексом проблем, які вони приносили.
Навіть такий освічений чоловік, як Стефаник, котрий підтримував ідею навчання жінок в університетах, міркував так: «Інша річ, чи все лиш образовану жінку можна любити. Я без мотивів кажу, що не все любиться образовану, де є вибір між образованою і необразованою, дуже часто вибирається послідню…»[144] В тому ж листі він відмахнувся від Кобринської: «Я дуже скептично відношуся до образованя галицьких жінок… Кобринська, напр., є талановита, та образованя у неї нема. Stuart Mill, кілька книжок інших за емансипацію і з економії — то ціле джерело, з котрого черпає, — і є нудна»[145].
І Маковей в оповіданні про чоловіка-емансипанта, яке, очевидно, мало стати пародією на «екстреми» феміністичного руху, на небажання жінок одружуватися, виказав цей страх перед невідомою,
