З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

доведений, із покоління в покоління, усною оповіддю до квазиказкової кондиції  п е р е к а з, своєрідна кримінальна хроніка позаписемної культури, як ото в античній Греції легенда про Івікових журавлів, котрі так само були «виказали» вбивцю: десь у тьмі віків за такими історіями вгадується дійсна трагедія, до невпізнанности обросла «по дорозі», як затонулий предмет на морському дні, рясними черепашками найфантастичніших чуток і припущень. Але якщо з прототипом Синьої Бороди історики принаймні намагаються якось розібратися, то безіменні сестри з «Калинової сопілки», якщо лиш не заціліли яким-небудь випадком у ратушних судових книгах (та й скільки їх узагалі заціліло з нашого середньовіччя, тих ратушних книг?..), безнадійно приречені залишатися поза всякою писаною історією, — з ними годна вже «розібратися» тільки література.

Свою версію-казку я адресувала всім дорослим дітям — колишнім читачам «Калинової сопілки». І ось тут-то, коли книжка вже лежала на прилавках, мене й спостиг справжній культурний шок: таких не виявилося. Так, немов ті давні мегаломанські наклади «Українських народних казок» розточилися, аки дим (чи — сучасні бібліофантоми), і ніхто їх ніколи на очі не бачив. Уже на першій презентації повісти — восени 2000-го у Львівському університеті — аудиторія в понад п'ятсот душ на моє «Пригадуєте, як у народній казці?» мовчала, гейби десь у Ванкувері чи Новосибірську, і я, почуваючись достоту «фольковою» бабцею, що бавить на призьбі онучат, заходилася чесно оповідати, як то «дідова дочка й бабина дочка» (зведенята? чи, мо', тут якісь тонші, більш «фройдівські» стосунки приховано?) пішли собі раз у гай по ягоди і як на зворотньому шляху бабина дочка вийняла ножа та й устромила дідовій у самісіньке серце… По залі прошелестіла хвиля одностайного враженого вдиху: публіка була щиро заскочена крутим поворотом сюжету. Я була заскочена не менше: до чиєї ж дитячої пам'яти я, питається, апелюю?!

Іще гірше стало, коли з'явилися рецензії, — тут мене пойняв уже таки непідробний розпач: «римейку» не впізнав  ж о д е н  із критиків, зате відвертих дурниць набалакано ледве не стільки, скільки свого часу на каламутній хвилі, знятій у пресі «Польовими дослідженнями…»: чумаків плутано з «чабанами» (!), диявола — зі «Святим Духом» (я не жартую!!!), мене саму — з Нечуєм-Левицьким, яко літописця «селянського побуту» (тут я, правда, була мимоволі підлещена: все-таки для «дитини асфальту», котра живу корову вперше вгледіла зблизька в 19-річному віці, це немалий комплімент!), а поважні доктори наших філологічних (так!) наук заявляли студентам, котрі написали по «Казці…» перші несміливі розвідки, що ніякої «інтертекстуальної гри» в цьому творі нема, — словом, стало безповоротно ясно, що краще б уже я писала про Синю Бороду: могла б тоді розраховувати на куди більше вирозуміння.

Стало також ясно, що все моє стилізаторське, любовно-реставраційне «вишивання хрестиком» — по деталях, по затраченій архаїці — пішло, делікатно висловлюючись, коту під хвіст: якщо критика в добрій вірі вважає чумаків «чабанами» (гаразд хоч не «чучмеками»!), то годі сподіватися, ніби вона второпає, що то, наприклад, значить — «понеділкувати» (понеділок як «жіночий вихідний» обумовлювано в Україні шлюбними контрактами аж до XIX століття включно!) і що має на увазі гостя-прочанка, заявляючи: «Я не тіточка, я паніматка», — усі такі незліченні дрібні намистинки, з яких я з особливою насолодою «низала» текст, як ґердан на шию, годилось би, на те щоби справді засвітилися й заграли, супроводити мало не посторінковими примітками — котрі, в остаточному підсумку, чи не перевершили б обсягом саму повість. Проте справа, звісно, не в деталях (Бог, зрештою, з ними, кому треба — розбереться сам!). Справа в іншому.

Тут мушу зробити невеличкий відступ. До автокоментувань як таких — мовляв, «се лев, а не собака», — мені загалом не звикати. Українська критика, котра ніколи (на це ще Домонтович нарікав!) не грішила надмірною освіченістю й досі страшенно обурюється, тільки-но ту освіченість десь занюшить, давно привчила мене навіть до віршів робити виноски — там, наприклад, де «зашито» важливу для змісту цитату а чи інший який «інтертекстуальний» хід (пам'ятаю своє глибоке розчулення, коли в 1993 році Юрій Шевельов-Шерех, пишучи передмову до моєї збірки «Автостоп», окремо спинився на рядках «І сьогодні також хтось не зміг у мені розпізнати — / Як герой Мопассана — свою безталанну сестру», — переповівши сюжет того моторошного Мопассанового оповідання, «Le Port / В порту», до якого зроблено алюзію: за шевельовським порухом — хоч би й найтактовніше, найненав'язливіше, але таки скоментувати, прояснити, перепинити увагу: дивіться, ось що тут заховано! — я розпізнала тоді ту саму хронічну навичку українського катакомбного інтелектуала-без-середовища «говорити з виносками» — як говорять до дітей або чужинців, із якими перебуваєш у різних мовно-смислових контекстах). Одначе народна казка — то, як-не-як, не Мопассан (Шекспір, Ронсар, Сильвія Плат тощо), і її, так несподівано виявлена, «екзотичність» у сьогоднішній національній культурі наводить на гадку про речі далеко серйозніші, аніж наш хронічний брак інтеліґентної літературної критики.

Справа в тому, що я рішуче й категорично не вірю, ніби ніхто так-таки й не читав у дитинстві «Калинової сопілки». Певна річ, що читали, просто — забули, як забувається все, що не вкладається цеглинкою в підмурок «дорослої» свідомости, а «випадає», провисає, мов спущене вічко в плетиві: власне за браком системного контексту. Казці, що називається, «не було місця» в світі «вовкуватих» радянських мультфільмів (навіть не діснеївських: ті бодай ґріммівську Білосніжку-Schneewittchen, нашу перебрану «царівну в кришталевій труні», ще святкували!) та інших кінематографічних мордобоїв, котрі натреновували нам психіку на зовсім іншу, куди приземнішу, брутальнішу, а головне,  б а н а л ь н і ш у  «естетику зла», ніж історія про загадкове вбивство сестри сестрою та сопілку, що промовляє голосом убитої: ця історія походила з тієї культури, де вбивство ще вважалося подією космічного значення, воно розхитувало світобудову. Либонь, левову частку вкраїнського фольклору — і казок, і, особливо, пісень — складають якраз історії про насильства, та такі, порівняно з якими Голівуд і не вмивався, — розбої, вбивства, зґвалтування (досі веселенько співаємо про Галю, прив'язану «до сосни косами», не застановляючись над текстом!), взагалі, найрозмаїтіші «горори», що різняться від тих, котрими нас через горло напихає тепер аудіовізуальна культура, тільки одним, зате — радикально:  ж о д е н  і з  н и х  н е  є  б а н а л ь н и м, — попри те, що якраз таким і прикидається (з сучасними ж мас-медіальними жахами справа стоїть акурат навпаки: маскуються під екстраординарне, а виявляються банальщиною!). У тих, давніх «кримінальних хроніках» кожен «переступ» іще творить довкола себе власний, магічний, темно-палаючий, мов дно рубіна, мікрокосм, у якому що як що, а от сплутати диявола зі Святим Духом (як це тепер чинять повсякдень, і, гай-гай, не лише критики!) абсолютно непомисленно. Саме тому світ