Таємний агент Микола Гоголь - Петро Кралюк
Узагалі в «Гетьмані» зустрічаємо низку деталей, співзвучних із деталями «Тараса Бульби». Наприклад, це опис козацької садиби, розповідь про гноблення православних християн євреями-орендарями (сюжет, поширений у козацькому літописанні), зображення запорозьких типів тощо.
Імовірно, написання «Тараса Бульби» варто пов’язувати з «українським піднесенням» Гоголя. 1833 року робилися кроки з організації університету в Києві. Цією справою опікувався приятель Гоголя Михайло Максимович. Відомий лист Гоголя до цього діяча, написаний у грудні 1833 року, де є такі слова:
«Представь, я тоже думал. Туда, туда! В Киев! В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, не правда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей. Я работаю. Я всеми силами стараюсь; но на меня находит страх: может быть, я не успею. Мне надоел Петербург, или, лучше, не он, но проклятый климат его: он меня допекает. Да, это славно будет, если мы займем с тобой киевские кафедры. Много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами. Разве это малость? Но меня смущает, если это не исполнится… Если же исполнится, да ты надуешь — тогда одному приехать в этот край, хоть и желанный, но быть одному совершенно, не иметь с кем заговорить языком души — это страшно! Говорят, уже очень много назначено туда каких-то немцев, это тоже не так приятно. Хотя бы для святого Владимира (передбачалося, що університет у Києві має носити ім’я святого Володимира. — П. К.) побольше славян. Нужно будет стараться кого-нибудь из известных людей туда впихнуть, истинно просвещенных и так же чистых и добрых душою, как мы с тобою».
Цей лист люблять цитувати деякі автори, вважаючи, що в ньому Гоголь засвідчив свою українофільську налаштованість. У певному розумінні це справді так. Письменник висловлює захоплення Києвом, називає його «нашим», а не «їхнім». Правда, чи можна ці слова однозначно трактувати як протиставлення «нашого», українського, та «їхнього», російського? Радше маємо аморфне протиставлення регіонального, малоросійського, центром якого є Київ, де відбувалися діяння «старовини нашої» і де можна заговорити «мовою душі», та столичного Петербурга, який уже Гоголеві набрид, передусім через свій клімат. Відчуваються в цьому листі й певні слов’янофільські настрої. Гоголь переймається, що кафедри в університеті Києва можуть обсадити німцями й це буде наругою «їхніх» над «нашими». Адже Київ — такий собі «корінь слов’янщини», саме тут Володимир Святий хрестив Русь. Це давнє місто на схилах Дніпра має лишатися місцем для душі слов’янської — на противагу «штучному» Петербургові.
Варто враховувати, що на той час Гоголь займався українськими студіями. Навіть у згаданому листі до Максимовича він надсилає йому текст української народної пісні, яка адресатові, ймовірно, відома не була. Одним із результатів фольклорних студій Гоголя стала його стаття «Про малоросійські пісні», що ввійшла до збірника «Арабески». І в «Тарасові Бульбі» є сильний фольклорний струмінь. Дехто навіть ладен трактувати цю повість як такий собі епічний твір, створений здебільшого на фольклорній основі. Справді, як уже говорилося, під час написання «Тараса Бульби» Гоголь широко використовував фольклорні матеріали. Наприклад, у листі від 6 березня 1834 року до Ізмаїла Срезневського, що уклав збірник «Запорізька старовина», він писав: «Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и особенно повести бандуристов, ослепительно хороши. Из них только пять были мне известны прежде, прочие были для меня все — новость! Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел бы отыскать. Нигде ничего о том времени, которое должно бы быть богаче всех событиями».
Тоді ж Гоголь студіює українську історію. Правда, у згаданому листі до Срезневського він зазначає, що збайдужів до козацьких літописів, за винятком лише «Історії русів», оскільки його автор «выхватил хоть горсть преданий и знал, о чем он пишет». Тобто до осмислення історії Гоголь підходив із позицій такого собі «фольклорного романтизму».
У згаданих «Арабесках» уміщена була стаття Гоголя «Взгляд на составление Малороссии» («Погляд на формування Малоросії»). Це мав би бути вступ до великого наративу. Спроба такого наративу вже була в історіографії — передусім мається на увазі «Історія Малої Росії» (1822) Дмитра Бантиша-Каменського. Гоголь планував створити щось подібне — свою багатотомну малоросійську історію (про це він писав у листі до Максимовича від 12 лютого 1834 року).
Але повернімося до згаданої статті «Погляд на формування Малоросії». Вона привертає увагу кількома аспектами. Початки формування території цього краю Гоголь пов’язує з розпадом Русі, набігами татарських племен і, зрештою, появою козацтва. Тут він ніби продовжує лінію козацьких літописців, для яких історія України реально починається з козаків. Другий, особливо цікавий аспект роботи полягає в тому, що Україну Гоголь розглядає як «справжню батьківщину слов’янства». Правда, трактує її в дуже вузькому розумінні — як землю давніх полян і сіверян. Тобто поляни й сіверяни для нього — «чисті слов’янські племена». Нескладно завважити, що ця «справжня батьківщина слов’янства» майже збігається з теренами Гетьманщини. Звідси висновок: «справжніми слов’янами» є козаки. У «чистому слов’янстві» Гоголь відмовляє навіть великоросам (бо ті змішалися з фінськими племенами), не кажучи вже про поляків. Приблизно таку саму концепцію щодо «слов’янської чистоти» українців маємо в «Історії русів». Згодом вона була трансльована в «Тарасові Бульбі».
Гоголь сподівався, що, опинившись у Києві, займатиметься історичними студіями. Проте так не сталося. І все ж матеріали студій над українською історією не пропали. Вони знайшли свій вияв у «Тарасові Бульбі». Ця невелика повість, загалом кажучи, стала вагомішою для формування уявлень про українську історію, аніж великі історичні наративи. У цьому сенсі Гоголеві пощастило. Уявімо собі, що замість «Тараса Бульби» він написав би багатотомну «Історію Малоросії». Боюся, про неї скоро б забули. Як забули гоголівську статтю «Погляд на формування Малоросії».
Говорячи про намагання Гоголя обійняти кафедру в київському університеті святого Володимира, варто мати на увазі й те, що цей вищий навчальний заклад створювався як «антипольська структура» після Листопадового повстання. Взагалі історія появи цього університету досить специфічна. На початку ХІХ ст. за правління ліберального царя Олександра І в Російській імперії з’являється ціла низка університетів та вищих шкіл. Ставилося питання про організацію вищої школи й на теренах Правобережної України. Одним із міст-претендентів був Київ, де існувала Києво-Могилянська академія. Правда, Тадеуш Чацький, який опікувався шкільництвом у цьому регіоні, вважав, що реорганізувати цей навчальний заклад в університет немає змоги.
У 1803–1805 роках він разом із Гуґо Коллонтаєм заснував Вищу