Українське письменство - Микола Зеров
видається тепер несправедливою і неслушною. В Енеєві виявились нові риси: він талановито несе дипломатичне представництво, він уміє в тонкій і вишуканій формі віддати останню шану забитому на війні союзникові (промова над тілом Палланта, VI, 81); в ньому багато самоповаги; тепер він лицар, «к добру з натури склонний», він намагається перепинити непотрібну бійку, бо — «про що всіх санґвіс проливать?» …Одно слово, це вже не перший-ліпший бурлака, а мудрий та розважний батько козацький, на зразок сучасних Котляревському кубанських та наддунайських отаманів, що так уперто домагались на чужині нових земель для козацької колонізації.
Так само нелегко на суцільну постать складаються і ті окремі риси, що мають схарактеризувати Венеру. Венера з’являється в поемі кілька раз: інтриґуючи на Олімпі в синових інтересах, вона то накладає з Зевсом, то робить вихватки проти нього. В кінці II частини вона виїздить з візитою до Нептуна. Її зовнішній вигляд — постава, поводження, убір — свідчить про певну витонченість. Вона має власний ридван і сидить у ньому — «мов сотника якогось пані»; її коні править «машталір», одягнений як належить панському машталірові:
Була на ньому біла свита Із шаповальського сукна… і т. д.
І раптом в VI частині, в яскравій сцені божеської наради, ми знаходимо нову — цілком одмінну — характеристику богині:
Венера — молодиця сміла, Бо все з воєнними жила, І з ними бите м’ясо їла, І по трахтирах пунш пила… Манишки офіцерські прала, З стрючком горілку продавала…
Що б тут не було — запозичення в Котельницького чи власний каприз Котляревського, навіяний офіцерськими спогадами, — але перед нами не український, хутірський, а російський «армейський» побут, не поважна сотничиха, а жвава маркітантка, що торгує в поході і «трясеться» в обозі за військом.
Більш витриманості в другорядних постатях поеми — мирному Латинові, характерній Аматі, войовничому Турні з його замашками одставного воєнного, цьому аматорові «охтирського меду» та «чаю з горілкою», взагалі у всіх тих постатях, що характеризуються в одному-двох місцях і «короткими ударами».
Правда, і тут трапляються часом художні помилки. Так, безперечно невдатною вийшла у Котляревського мати Евріала. Сцена її плачу над сином належить до найфальшивіших сцен «Енеїди». В другім місці, де перед Котляревським була подібна ситуація — смерть Палланта і «батьківська печаль» Евандра, він наперед одмовився од опису і сам навів тому мотиви:
Та ба! Не всякий так змудрує, Як сам Верґілій намалює, А я до жалю не мастак.
Нездатність Котляревського до «жалю» виявляється тут повного мірою. Після стриманого оповідання про подвиги й смерть Евріала та Низа, травестованого з певним артистичним тактом, так
