Українське письменство - Микола Зеров
Кричала, ґедзалась, качалась, Кувікала, як порося…
Неправдоподібно, по-балаганному трагічно звучать і її прокляття рутулам:
А ви, що Евруся убили, Щоб ваш пропав собачий рід!.. Ох, чом не звір я, чом не львиця, Чом не скажена я вовчиця, Щоб мні рутульців розірвать, Щоб серце вирвать з требухою, Умазать морду їх мазкою, Щоб маслаки їх посмоктать!..
Антихудожність цієї сцени прекрасно відтіняється поетичним плачем Евріалової матері у Верґілія. Там, приголомшена горем, вона не знаходить сили для проклять; вона вся розливається в тужливих скаргах: нехай рутульські стріли і в неї одберуть непотрібне їй життя, а великий батько богів змилосердиться над нею, пославши їй смерть і право увійти в Тартар.
§ 5. Художнє виконання «Енеїди»Поруч невидержаності характерів на карб «Енеїді» треба покласти ще загальну недодержаність тону. «Перелицьована Енеїда», що торкається виконання, твір дуже і дуже нерівний. Причини такої нерівності стануть для нас ясні, коли ми пригадаємо, що «Енеїда» писалася на протязі цілих тридцяти літ і що на протязі цих тридцяти літ змінялися смаки, повіви і впливи, громадянство й побут, змінявся, нарешті, сам автор, його погляди, оцінки, його відношення до громадянства, до власної своєї творчості і до знаряддя тієї творчості — народної мови. Як же зберегти єдність тону в поемі, розпочатій за молодих літ, а закінченій на порозі старості?
З погляду стилю й виконання «Перелицьована Енеїда» представляє три варіації травестійної манери. Перші дві частини вражають грубим, але щирим, непідробленим комізмом, подібним до комізму бурлескних віршів XVIII в. В частинах III—IV гумор автора витончується, оповідання стає докладнішим, Котляревський дозволяє собі все більше й більше відступати од первотвору, докладно розробляючи окремі епізоди, закрашуючи їх нотками громадської сатири. Останні дві частини показують певну втому авторову; Котляревський видимо поспішає закінчити розпочату працю, переказує в одній частині по 2—3 пісні Верґілія; оповідання ведеться сухо, вироджуючись часами в якусь реляцію про успіхи і втрати троянської ватаги. Сам автор признається, що йому тяжко стало писати:
Тепер без сорома признаюсь, Що трудно битву описать, І як ні морщусь, ні стараюсь, Щоб вірші гладко шкандувать, — Та бачу по моєму виду, Що скомпоную панихиду… і т. д.
І справді: варт розгорнути V частину, прочитати її початок «Біда не по дерев’ях ходить» і порівняти його з початковими строфами III або IV частини, щоб побачити, як тон оповідання стає вимушено риторичним, а живі деталі заступаються млявими промовами та втертими розумуваннями
