Варвар у саду - Збігнєв Херберт
В аристократичні часи знатні роди шукали свояцтва з містичними героями, пізніше ці смаки перейняли демократичні міста, які вигадували собі знаменитих засновників. Бурхлива уява сієнців підказала їм родовід від Сенія, одного з синів Рема, котрий начебто ховався тут від гніву свого стрия, засновника Рима. Цій легенді Сієна завдячує символ — вовчицю. Міський штандарт больцана — чорно-білий, причому ці геральдичні кольори влучили в саме яблучко вибухового темпераменту сієнців та їхнього суперечливого характеру.
Позаяк у навколишніх землях відсутні етруські пам’ятки, вважають, що місто було засноване близько 30 року до Різдва Христового як римська колонія. У добу середньовіччя Сієною правили лангобарди та франки, вона розросталася завдяки єпископам, а пізніше громадянам міста, які розпочали спершу несміливу, а відтак дедалі відвертішу боротьбу проти феодальних нащадків загарбників, зашитих у тосканських гніздах стерв’ятників, усіх отих Монте Амата, Санта Фіоре, Кампаньятіко тощо. Вони були жахливими грабіжниками, і годі дивуватися, що одного з них, Омберто з родини Альдобрандескі, Данте помістив стогнати у надрах безодні чистилища.
Розвиток міських громад був таким швидким, що вже в XIII столітті сієнська подеста насмілилася погрожувати могутньому представникові родини Арденьєскі, що коли той не припинить насильства, то вона накаже тримати його на ринку, прив’язаним до ланцюга, як різницького пса.
Проте помилився б той, хто подумав би, що сієнська республіка була втіленням демократичних ідеалів. Аристократичні елементи мали потужні впливи, ба більше, «milites et mercatores sienenses»[24] були аристократичного походження. Такі собі Толомеї з тосканською мегаломанією виводили своє походження від Птолемея. Насправді ж, впливові міщанські родини: Буонсіньйорі, Качаконті, Скварчалупі — були нащадками германських завойовників. Звільнені від тиску шолома голови виявилися вправними у підрахунках, а на зміну лицарській бронзі прийшли шляхетні метали банкірів. Ці екс-військові купці вирушали у далекі мандри всією Європою, а в царині торгівлі сріблом зуміли здолати навіть євреїв. Сієнці стали папськими банкірами. Це давало добрі відсотки, а також цінні церковні санкції проти впертих боржників.
То Сієна стояла на боці пап? Ні. Щоб це пояснити, варто сягнути в історію. Звісно, йдеться про війну гвельфів і гібелінів.
Спершу (в XII столітті) так називали дві німецькі політичні партії: гвельфи гуртувалися навколо князів Саксонських і Баварських, натомість гібеліни підтримували Гогенштауфенів. Занесена в Італію суперечка зберегла назви, але змінила суть. Із локальних чвар вона перетворилася на універсальну проблему, відому в історії під назвою боротьби між папським та імператорським престолами.
На початку XII століття Сієна опинилася віч-на-віч зі своїм призначенням. Вона була змушена обирати: або залежність, або важка самостійність. Головним її ворогом стала Флоренція, що пояснюється не лише складнощами історії, а й геополітичним розташуванням. Відтоді обидва міста будуть ненавидіти одне одного, «з рафінованою пристрасністю боротися мечем і словом, терзаючи ворога у новелах, легендах і поезії». Карта каже, що саме так воно і мало бути. Місто вовчиці заступає Флоренції віа Франсіхену, найкоротший шлях до Рима. Обидва міста виборюють доступ до моря. Потужній Флоренції та потужній Сієні не було місця в Тоскані.
Один із істориків слушно каже, що, позаяк Флоренція офіційно встала на бік гвельфів, Сієна неминуче мала офіційно стати гібелінською. Втім, таке розмежування суто схоластичне. По суті назви середньовічних партій такі ж оманливі, як і назви сучасних партій. Гвельфівська Флоренція нерідко приєднувалася до антипапських ліг, а сієнські банкіри не могли бути надто серйозними гібелінами, оскільки їх пов’язували з Римом золоті нитки інтересів. Тому, як тільки сієнці зауважили посягання на незалежність із боку Карла IV, наче ж союзника, той швидко дістав по своєму найяснішому імператорському носі.
Окрім того, в обох містах-антагоністах були прихильники і гвельфів, і гібелінів, врешті ці слова часто означали традиційних суперників: Монтекі й Капулеті, які з покоління в покоління бомбардували сади один одного камінням, донощикам противника обтинали вуха і в темних провулках зупиняли стилетом серця родичів кревного ворога.
Зовнішня історія кожної з держав (а італійський поліс був державою) значно зрозуміліша та логічніша, ніж внутрішня, і коли її зараз вивчати, то вона нагадуватиме нутрощі старого дзиґаря, який уже століттями не б’є. Сієнська машина влади була навдивовижу складна і серйозно мінялась упродовж століть. Урядування Двадцяти Чотирьох, яке тривало, починаючи з 1233 року, було виявом хиткої рівноваги суспільних сил, що вагалися між тімократією та демократією.
Раду, себто Сеньйорію, обирали на короткий термін, вона виконувала міністерські функції та складалася наполовину з milites і представників народної партії. Це не рівнозначно з класовим поділом, бо відколи виникло слово «народ», завше знаходилися ті, хто щоправда з нього не походили, але вважали, що найкраще зуміють сформулювати його істотні інтереси та прагнення.
Consiglio Generale della Gampagna, тобто парламент, творили триста найвідоміших осілих громадян, і власне вони що два місяці обирали уряд, тобто Сеньйорію, а також подесту, і цього дотримувалися так ретельно, як літній скнара стереже молоду дружину. Подеста — найвища посадова особа держави (хтось, наче король у конституційній монархії, тобто радше носій титулу, а не правитель), був зазвичай чужинцем. Обраний на річний термін, він був обмежений безліччю обтяжливих приписів, які сковували його рухи, що мало на меті звести нанівець можливі посягання на абсолютну владу. Фінансова адміністрація, яку називали Бікерною, та митна адміністрація Ґабела були віддані у руки отців ченців із Сан Ґальяно і Серві ді Марія, адже краще, коли золотом опікуються ті, хто присягнув жити в убозтві.