У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Щодо проблеми колективізму, яка повстає зі споконвічного питання «соціяльної придатности» митця («Ви думали — поет ні за холодну воду, сидить собі поет пописує „стишка“»… (Л. Костенко), а також майже примусового (в особистому пляні) рівняння на «наших сусідів», чи пак «старшого брата», цікаво зіставити ці погляди X. Алчевської з історичним підтвердженням її інтуїтивної правоти у вченого М. Костомарова, про котрого вона розповідає, зокрема, у статті «З поля 2-х письменств».

Так, описуючи рідну літературу, яка «з перших кроків вигідно одріжняється своїм народнім духом від творчости великоруської», М. Костомаров напрочуд чітко визначає типові риси несхожости двох культур. Тож у нього у соціяльній сфері українцям притаманне «висування насамперед інтересів кожної окремої людини та її свободи (індивідуалізм)», натомість «великороси дбають про гегемонію інтересів загалу над інтересами кожної окремої особи».

І все ж таки, посилаючись на інтуїтивне, природне розуміння X. Алчевською своєї ролі в національному житті, не вільно наполягати на його свідомому забарвленні. Її щиросердні поезії того часу — це «лише пісні, де бракне всім любови», себто лірична інтерпретація далеких ідей її великих вчителів: І Франка, Г. Хоткевича, які набували в той час нової сили. «Мене за останній час „хід історії“ б’є, мов обухом по голові. Та що маю робити?.. Змагаюся ставитися поверховніш до всього й шукаю природи», — визнавала поетка.

Можливо, саме природа в її первісному розумінні допомогла б згодом виборсатись українській «квітці-душі» з того виру замулених цінностей та суспільної праці. Але давалося взнаки «сусідське» оточення, і нехай під описувану пору X. Алчевській було дозволено викладати в Харкові, крім французької, ще й українську мову, але саме воно призводило до нерозуміння поеткою подій, що відбувались тоді в Україні, а також до несвідомого протесту проти діяльности національних сил.

Так, під впливом настроїв наскрізь русифікованої громади Харкова поетка й собі вдалася до загального недовір’я стосовно нового гетьмана України Павла Скоропадського, який повстав на чолі держави у квітні 1918-го року. «Таким періодом, що дався мені взнаки, — згадувала X. Алчевська, — періодом „вибриків“, роблених по-дурному, не знати для чого, явився період гетьманщини… Скоропадський то вдавав із себе приятеля національно-народних устремлінь, то показував себе щирим централістом з росіян. Пам’ятаю, як в останній день свого панування розліпив він по Харкову відозви, в яких лепетав щось про „єдиную неділимую“».

До речі, тому спогадові поетки передував факт її затримання гетьманською державною вартою та арешт на 5 годин за обвинуваченням «в злісному інтернаціоналізмові та комуністичній пропаґанді».

З цього приводу вільно буде відзначити історичну наявність ще однієї особи, що неабияк вплинула на замулений світогляд X. Алчевської. Це була Ганна Хоперська, з якою поетка активно спілкувалася від 1914-го аж до 1920-го року. Сільська вчителька з Вовчанська, котра приїхала до X. Алчевської, прочитавши її вірш «Данина народові», проповідувала під ту пору націоналістичні ідеї в галузі просвіти та суспільного життя. Так, року 1905-го Г. Хоперська перша відгукнулась на заклик поетки збирати кошти на користь хворого й забутого І. Франка, надіславши п’ять карбованців. «І ось на Вкраїні, в селі десь далекім / Учителька Ганна згадала його: / Апостолу світла в бойовищі тому / Огню уділила від серця свого», — розчулено писала X. Алчевська про цю пожертву.

Під час більшовицького перевороту в Росії, який стався в листопаді 1917-го року, патріотка Хоперська несподівано зникає. «Доперва аж року 1918-го та 20-го я почала знов зустрічати її, всю захоплену комунізмом», — згадує X. Алчевська. До речі, Г. Хоперській було присвячено її оповідання «Килина», видрукуване 1928-го року в «Червоному шляху», а також цикл віршів «Ганна».

Треба зазначити, що вплив на X. Алчевську ця людина мала неперевершений. Воно й не дивно, адже на той час мудрого батька вже не було на світі, ніжна приятелька О. Кобилянська залишалася десь далеко. Словом, як значив з цього ж приводу нерішучий, немов його побратим А. Блок, миротворець П. Тичина: «До кого говорить? / Блок у могилі. Ґорький мовчить».

Представниця дрібної інтеліґенції, чи пак «людина з народу», Г. Хоперська втілювала, як на думку харківської поетки, риси «людини майбутнього», що нарешті знайде відповіді на одвічні питання «що робити?» і «хто винен?». Проте один з героїв етюду «Килина» несподівано для самої авторки висвітлює істинну думку X. Алчевської, розкриваючи суть ідей Ганни, захопленої комунізмом, коли мовить: «Нехтування своїми інтересами, своєю народністю — всім, що, здається, донедавна ще цікавило вас… Якісь погромні програми і розпалювання інстинктів, викликання злоби і ненависті…» На що товаришка Килина відповідає: «Звідки ви взялися, товаришу? Чи давно з Марса впали?…»

X. Алчевська з її поетичним світоглядом, очевидно, нещодавно «впала з Марса», коли жартома запитувала подругу: «Може, ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?..» І отримала відповідь: «Ні, з-за очей не повішу!..» «Мабуть, в моїх очах вона прочитала любов до її поглядів на людськість», — вкотре вигадала собі пояснення «лілейна» Христя.

«Верхи» й «низи» народного мистецтва

Золотенький мій сомик не продається і не купується, але чом же його покладено в торбу?..

М. Столяр

Є старі узлісся в старих провінційних міст. Туди люди приходять жити просто з природи.

А. Платонов

У черговий раз уряджена Харківським музеєм народного мистецтва Слобожанщини виставка творів місцевих майстрів довела, що паралельні світи таки існують. Доволі мирно уживаються між собою Харків офіційний і Харків український — наче дві галузі однієї системи, що живиться з одного кореня назвою Традиція. Так само, як чисте народне мистецтво матеріялізує естетичні ідеали слобідського людства, фундуючи у такий спосіб підвалини мистецтва професійного, так і модерна експозиція згаданого музею повертає нас до прихованих урбанізованою пеленою сучасного, але постійно пульсуючих у майбутнє — животворчих джерел Слобожанщини.

Старий Харків. Художник Б. Косарєв. 1921 рік

Століттями плекані традиції народного мистецтва значно підупали в часі численних катаклізмів XX століття. Поступова їх ліквідація відбувалася також через незглибиме бажання інтеліґенції забарвити інтернаціональне академічне мистецтво бодай подихом «сивої давнини», обрамивши його національним декором. Синтезована у такий спосіб офіційною ідеологією Традиція згодом стала нагадувати запаковане у барвисту обгортку вже добряче підтоплене морозиво: ані характерних рис, ані конкретного наповнення. Поступова підміна ідеалів та цінностей, уподобань та смаків призвела до повної асиміляції, себто заповіла такий ґрунт, на якому з’явився седативно-тонізуючий продукт нашого сьогодення назвою «лубок», «примітив» або ще «наївне мистецтво». Власне кажучи, з’явився він навіть не відучора, проте саме під пору т. зв. «демократичних зрушень» з нього витягли геть усі побутово-ідилістичні жили, в черговий раз використавши традицію не