Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

не повинен дивуватися, натрапляючи на такі дивовижні пороки: вони справді незчисленні й різноликі; ще нікому не вдалось осмислити їх, поділити на якісь види. Любов до доброго — проста; до поганого — заплутана: постійно збивається на нові манівці. Так само щодо звичаїв: у тих, хто наслідує природу, вони доступні, невимушені й лиш незначною мірою різняться між собою. Хто ж іде манівцями, у того й звичаї аж ніяк не схожі ні одні на одних, ані на звичаї усіх інших людей. /18/ Але найвагоміша причина тієї хвороби — це, на мій погляд, відраза до звичного для всіх способу життя. Як вирізняються з-поміж інших одягом, вишуканістю обідів, пишністю повозів, так само хочуть стати осторонь від усіх не збочених людей і щодо вибору часу. До буденних переступів не хочуть принижуватися ті, хто гарною нагородою за переступи вважає неславу. От її, власне, й прагнуть усі ті, хто, так би мовити, живе навиворіт. /19/ Ось чому, Луцілію, мусимо триматися дороги, яку нам вказала природа, і від неї не відхилятися. Хто ступає нею, для того все легке й досяжне; хто вперто намагається йти в протилежному напрямку, для того жити — все одно, що гребти проти течії.

Бувай здоров!

Лист CXXIII

Сенека вітає свого Люцілія!

/1/ Втомлений дорогою, не так довгою, як обтяжливою, пізно вночі я дістався до своєї альбанської садиби. Тут — ніщо не готове до мого приїзду, хіба що я сам. Отож, наче й не тілом, а самою втомою падаю на ліжко, спокійно сприймаючи забарність кухарів та пекарів. Сам собі кажу: ніщо не буває важким, якщо легко його сприймаєш; ніщо не варте обурення, хіба що сам себе під’юдиш до обурення. /2/ Мій пекар не подбав про хліб, — але ж є він в управителя моєї садиби, у двірника, в поселянина. — «Але ж то, — скажеш, — поганий хліб». — Почекай трохи — стане добрий. Голод перемінить його в найдобірніший, пшеничний. Не треба лишень їсти швидше, ніж той-таки голод повелить. Тож і я не їстиму — почекаю, аж поки або добрий хліб матиму, або перестану кривитись на поганий. /3/ Мусимо привчати себе вдовольнитися малим. Навіть багатіям, які все мають під рукою, аби догоджати собі, трапляється не одна перешкода, пов’язана чи то з місцем, чи з часом, що не дає їм змоги порозкошувати. Ніхто не може мати всього, чого лиш захоче, зате кожен може не захотіти того, чого не має, і з радістю скористатися доступним. Скромний, не звиклий, щоб із ним цяцькалися, шлунок — чимала запорука свободи.

/4/ Важко описати, яку насолоду черпаю з того, що моя втома наче звикає сама до себе! Мені не потрібно, щоб мене хтось намащував, не хочу ні лазні, ані якогось там іншого помічного засобу — одного тільки часу. Нагромаджену втомою важкість наче рукою знімає відпочинок. От він і буде мені милішим від будь-якої приготовленої задля мого приїзду учти. /5/ Адже я несподівано піддав свою душу певному випробуванню, а воно — і простіше, й правдивіше. Бо коли підготуєшся і заздалегідь наставиш себе на терпеливість, то не так виразно побачиш, скільки в тебе справжньої стійкості; найнадійніші докази — ті, які ти подав тут же, відповідно до цієї хвилини, якщо сприйняв труднощі не лише спокійно, а й лагідно, якщо не спалахнув, не вступив у суперечку; якщо все те, чого ти не отримав, надолужив тим, що того просто не побажав, якщо зрозумів, що коли й не вистачає чогось, — то не тобі, а твоїй звичці. /6/ Адже лише тоді, коли вже не маємо тих чи інших речей, ловимо себе на думці, що вони були зайві: ми користувалися ними не з потреби, а тому, що мали їх під руками.

А скільки всілякого непотребу квапимося придбати лише тому, що інші його придбали, що таке саме є в багатьох! Серед різних причин наших бід є також та, що ми живемо за чужим зразком, що не керуємося здоровим глуздом, а сліпо йдемо за звичкою. З чого б ми й не подумали брати приклад, якби так робив лиш дехто, те залюбки наслідуємо, хай лишень за це візьметься більшість, — мовби те, до чого частіше вдаються, ставало від того чеснішим; так ото й порок: варто йому стати загальним — одразу ж займає місце чесноти.

/7/ Нині й у подорож ніхто не рушить, якщо попереду не гарцюватиме загін нумідійських вершників, якщо повозу не випереджатиме юрба бігунів: соромно, бач, якщо нікому буде зіштовхнути зустрічного з дороги, якщо стовп куряви ще здалеку не сповіщатиме всіх, що їде неабияка людина. В усіх уже є мули, аби возити з собою кришталевий і порцеляновий посуд та інші вироби, різьблені рукою славетних митців: соромно, коли подумають, що таку крихкість довіряєш торохтливому повозу. Вся молоденька прислуга їде з понамазуваними лицями: ану ж, чи то сонце, чи холод пошкодить ніжній шкірі; сором, коли в усій тій юрбі хлоп’ят хоч одне лице, що аж пашить здоров’ям, не буде вимазане якимсь захисним мастилом.

/8/ Ось із такими людьми не заводь бесіди: саме вони розносять з місця на місце пороки, мов ту заразу. Найлихішими вважаємо тих людей, що розплескують, розсіюють чужі слова, але ж є ще гірші, — хто розсіює пороки. Ніщо не завдає більшої шкоди, як їхня розмова: хай не одразу подіє, та залишить у душі погане насіння, і вслід за нами, хоч і відійдемо від тих людей, тінню йтиме зло, яке свого часу таки проб’ється своєю темною прорістю. /9/ Як буває з тими, хто, наслухавшись музики, йде додому, а у вухах усе ще звучать переливи флейт та солодкого співу, заважаючи зосередитись на чомусь важливому, так і тут: слова лестунів та хвалителів пороку тривають у нашій душі й після того, як ми їх вислухали. Та й нелегко витрясти з неї приємне відлуння: воно переслідує нас, час од часу знову до нас повертаючись. Тому-то треба затикати вуха перед поганими словами, і то ще заки їх почуєш, бо хай лишень прослизне якесь, а ти потуратимеш, — за ним прорвуться й інші, нахабніші. /10/ Врешті, доходить до таких розмов: «Доброчесність, філософія, справедливість — то лише торохтіння, забава пустими словами. Щастя в одному: догоджати собі в житті, їсти, пити, користатися з батьківського спадку, а отже — жити, а отже — пам’ятати, що ти смертний. Спливають дні, збігає життя, якого