Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/10/ Такі люди для мене — то немов мерці. Бо хіба далекі від похорону, і то передчасного, ті, що живуть при факелах та воскових свічках? Пам’ятаю, чимало людей, які в один і той же час вели саме такий спосіб життя; серед них — колишній претор Ацилій Бута. Коли він пустив з вітром величезне майно і пожалівся Тиберієві на свою вбогість, той сказав: «Щось дуже пізно ти прокинувся!» /11/ Монтан Юлій, незлий поет, відомий тим, що Тиберій то зігрівав його своєю приязню, то наче холодом обдавав, виголошував перед слухачами свої вірші. В них він з особливою насолодою вплітав слова «схід» і «захід». Коли хтось із присутніх обурився, що той протримав їх своїм читанням цілий день, зарікшись на ті читання більше не приходити, Натта Пінарій[454] мовив: «А мені не трапиться кращої нагоди виявити свою щедрість: слухатиму його від сходу й до заходу!» /12/ І коли Монтан прочитав такі вірші:
Феб уже факел жаркий над землею почав піднімати,
День зарум’янивши; ластівка, пташка сумна, щебетливих
Діток годує своїх: раз у раз до гнізда підлітає
І розділяє, турботлива, дзьобиком живність між ними…
Вар, римський вершник, наближений Марка Вініція[455], охочий до смачних обідів, на які він заробляв своїм гострим язиком, вигукнув: «Бута якраз засинає!» /13/ А потім, коли Монтан прочитав:
Ось пастухи вже й отари свої до кошар позганяли,
Ніч починає окутувать землі, що вже віддалися
Тихому спокою…
той самий Вар стрепенувся: «Що кажеш? Уже ніч? Піду сказати Бутові «добридень»!» Саме про його життя навиворіт міг тоді розказати кожен зустрічний, від малого до старого, хоча, як я вже мовив, охочих отак пожити було на той час доволі.
/14/ А причина того дивацтва — це не те, що в тій порі доби вони знаходять якусь особливу принаду — ні, ті люди просто соромляться звичного способу життя. До того ж світло для нечистого сумління — річ вельми прикра. А ще: хто чогось прагне чи, навпаки, гребує чимсь залежно від того, наскільки ціниться та чи інша річ, то йому, звісно, видається принизливим жити при дармовому — сонячному — світлі. І далі: розкішникам дуже хочеться, аби, поки живуть, тільки й мовилось повсюди, як вони живуть. А не говоритимуть про них, то й весь труд, на їхню думку, нічого не вартий. Отож вони невдоволені собою щоразу, коли якийсь їхній вчинок не дістане належного розголосу. Не бракне-бо таких, що проїдають своє майно, що заводять коханок. От і спробуй вирізнитися серед того товпища! Тут мало розкошувати — треба утнути щось нечуване. У такому заклопотаному місті про звичайну витівку ніхто тобі не заговорить. /15/ Якось я слухав розповідь Педона Альбінована[456] (прекрасний був оповідач!) про Спурія Папінія, що мешкав трохи нижче, у сусідньому будинку, і був теж одним із тих опівнічників. «Чую, — каже, — коло третьої ночі хльоскає батіг… Питаю, що він робить. Відповідають: приймає рахунки. Десь коло шостої ночі — вереск, аж у вухах залящало; питаю, що сталося; відповідають: вправляє голос. А десь о восьмій цікавлюся, що має означати той гуркіт коліс; на прогулянку їде — пояснюють. /16/ Над досвіток — метушня: гукають прислужників, товпляться виночерпії, кухарі. Питаю, що діється. Кажуть, вийшов із лазні й заманулось йому питного меду та вивару з ячмінної каші». — «То що, — здивувався хтось, — обід у нього сягнув за межі дня?» — «Ну, ні! Він жив дуже помірковано, а якщо й витрачав щось, то хіба ночі». А тим, хто все-таки називав його ненажерою і скнарою, Педон відповідав: «Можете його називати ще й пожирачем олії»[457].
/17/ Ти