Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

розсунути межі людського віку, настільки й заповнюємо той проміжок сподіваннями, не вдовольняючись навіть найбільшим багатством, найбільшою могутністю. Що тут може бути безсоромнішого, безглуздішого? Для нас, хто йде до смерті, ба радше вмирає, — всього замало! Адже з кожним днем ми ближче до останнього, і кожна година жене нас туди, звідки маємо впасти. /18/ Глянь, наскільки засліплений наш розум: що кажу як про майбутнє, те, власне, відбувається тепер, і велика його частка — вже позаду, бо вже її прожито. То велика наша помилка — страх перед останнім днем: до смерті однаковою мірою наближує нас кожен день. Утома — це не той крок, на якому падаємо: він — лиш вияв утоми. Останній день лише приходить до смерті; йде до неї — кожен. Вона скльовує нас, а не поглинає.

Ось чому сильного духу муж, усвідомлюючи свою кращу природу, намагається на тому місці, де його поставлено, сповнити обов’язок чесно й пильно, не вважаючи своїм нічого з усього того, що його оточує, — користується як чимсь позиченим, подібно до мандрівника, якого квапить дорога. /19/ Тож коли б ми побачили когось, хто б вирізнявся такою стійкістю, то хіба не постав би перед нами образ душі небуденної, надто коли постійність, про яку мовилось, довела нам, що та велич — непідробна. Всьому справжньому притаманна тривалість, оманливе — короткочасне. Деякі люди навперемінно бувають то Ватиніями, то Катонами. То їм видається, що недостатньо суворим був Курій[446], недостатньо вбогий Фабрицій, недостатньо ощадливий, невибагливий — Туберон, а то навпаки: багатствами змагаються з Ліцинієм, учтами — з Апіцієм, розніженістю — з Меценатом. /20/ Найпевнішим доказом хворої душі вважай її хитання — коли вона постійно кидається від удаваної чесноти до справжнього захоплення пороками.

                                 То в нього рабів зо дві сотні,

То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями

Вуха протуркує всім, то зненацька: «Мені б ото столик,

Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму —

Й інших речей не торкнусь». Вдовольняється, бач, необхідним.

Що ж. А ти нині мільйон йому дай — і, найдалі до тижня,

Зникне й мідяк з гаманця!..[447]

/21/ Чимало людей саме таких, як отой, що його описав Горацій Флакк, — ніколи він не є тим самим, не подібний навіть до себе самого; то він тут, то вже десь на протилежному кінці. Я сказав «чимало» — майже всі! Хоч кого візьми — у кожного що не день, то нові задуми, нові бажання: то хоче привести в дім дружину, то коханку; то прагне владарювати, то намагається бути слухнянішим од раба; то надувається аж до заздрості, то присідає і зіщулюється, аби зробитися ще нижчим від тих, хто повзає по землі; то розкидається грішми, то їх хапає. /22/ Ось чим найбільше зраджує себе нерозсудливість душі: щоразу вона інша, щоразу — що вважаю найганебнішим — неподібна до себе. Велика річ, повір мені, — завжди бути в одному образі — залишатися собою. Але, крім мудреця, ніхто на те не здатний: всяк із нас багатоликий. То ми видаємось тобі ощадливими й поважними, то марнотратними, нестатечними. Раз по раз міняємо личину: знімаємо якусь одну, беремо — протилежну. Постав перед собою таку вимогу: яким ти вирішив бути спочатку, таким протривати до кінця. Зроби так, щоб тебе хвалили, а не зможеш — то щоб хоч пізнавали. Бо про декого, хто зустрівся тобі вчора, цілком слушно можна запитати: «А то хто такий?» Ось як ми змінюємось!

Бувай здоров!

Лист CXXI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Я бачу, ти заведеш зі мною суперечку, хай лиш викладу тобі сьогоднішнє питання, над яким я вже довгенько ломив собі голову. Ти-бо знову вигукнеш: «А що тут спільного із звичаями?» — Можеш собі вигукувати, а я тим часом висуну проти тебе ще й інших, з якими доведеться вступити у спір, — Посидонія і Архідема[448]; вони не відмовляться взяти участь у судовій справі. Тоді вже і я скажу слово. Не все, що належить до звичаїв, виховує добрі звичаї. /2/ Щось одне стосується нашої поживи, щось інше — вдосконалення; ще щось — нашого одягу, а ще щось інше — навчання чи, скажімо, розваги. Все це має причетність до людини, хоч не все робить її кращою. Та й до звичаїв ті речі мають неоднакове відношення: одне їх виправляє і впорядковує, інше — вникає у їхню природу та походження. /3/ Коли дошукуюся, навіщо природа привела на світ людину, навіщо надала їй перевагу перед усіма іншими створіннями, то, гадаєш, я далеко відійшов од звичаїв? Помиляєшся. Бо як знатимеш, яких звичаїв дотримуватися, не дослідивши, що для людини є найкращим, не приглянувшись до її природи? Лише тоді зрозумієш, що маєш робити, чого — уникати, коли дізнаєшся, що ти винен своїй природі. — /4/ «А я, — скажеш, — прагну збагнути, як би то мені менше бажати, менше боятися! Звільни мене від забобонів[449]; навчи, наскільки марним та пустим є те, що називають щастям, — так легко може долучитись до нього ще один склад!»[450] — Я виконаю твоє бажання: заохочуватиму тебе до чеснот, а за пороки — каратиму. І хай мене вважають тут непоміркованим, я все ж не облишу переслідувати нікчемність, приборкувати розгнуздані пристрасті, погамовувати насолоди, що закінчуються стражданнями, протистояти молитовним жаданням. Запитаєш, чому? А тому, що більшість наших бід ми самі собі вимолюємо; з чим нас вітали, в тому згодом розраджують.

/5/ А тим часом дозволь мені поміркувати над питанням, начебто доволі далеким від того, про що мовилось. Я дошукувався, чи є у тварин усвідомлене відчуття стану свого тіла. Що це так, найвиразніше видно з того, як вони доладно і спритно рухають усіма своїми членами, — наче справді всьому тому навчені. Будь-яка тварина вправно володіє тією чи іншою частиною тіла. Ремісник легко послуговується своїм знаряддям, керманич із знанням справи повертає стерно, маляр, розклавши перед собою безліч різних барв, в одну мить зупиняється на тій, що потрібна для відтворення подібності, — його погляд і рука наче перепурхують між воском[451] і твором. Таку ж саму спритність при кожній своїй потребі виявляють і тварини. /6/ Ми звикли захоплюватись досвідченими танцюристами: дивуємось, як їхня рука готова тут же створити образ будь-якої речі,