Українська література » Інше » Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

Читаємо онлайн Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко
й випереджає інтелектуальні пошуки свого часу: саме в першій декаді XX ст., коли тривала праця над «Руфіном і Прісціллою», в європейській філософській та релігійній думці намітилося зростання інтересу до монтанізму, а через два роки після «досить непомітної» публікації в Україні «Руфіна і Прісцілли» у Франції виходять друком класичні, і досі хрестоматійні, праці П. де Лабріоля (P. de Labriolle. La Crise Montaniste. — Paris: E. Leroux, 1913; Les Sources de l'histoire du Montanisme. — Fribourg: Université de Fribourg, 1913; остання містила корпус латинських і грецьких першоджерел з французьким перекладом), — зайвий доказ, наскільки ближча була Леся Українка до західноєвропейського, ніж до тодішнього українського літературного «мейнстріму».

240

«Марто, Марто, — турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращую частку, що не відбереться від неї» (Лука, 10:41—42). За сучасним екзегетичним консенсусом, притча про Марту і Марію вважається одним із найяскравіших свідчень Христової «феміністичної революції» — юдейську-бо жінку було взагалі позбавлено права на релігійну освіту, і те, що Ісус так недвозначно проголосив духовне навчання жінки пріоритетним над її традиційними домашніми («Мартиними») обов'язками, багатьма дослідниками розцінюється як перша фактична декларація прав жінки, відома зі стародавньої історії (див.: Swidler, Leonard. Jesus Was A Feminist // The Catholic World. — Jan, 1971. — P. 177—183).

241

Історія християнства знає ще одну Прісціллу — римлянку з середини І ст., яку св. Павло, купно з її чоловіком Акилою, наділяє титулом своїх «співробітників» у Христі (Рим, 16:3) і яка тримала в Римі одну з перших домашніх церков — т. зв. «Прісціллині катакомби», зацілілі до нашого часу. Хронологічно ця апостолова сподвижниця доводиться Українчиній Прісціллі, сказати б, «прабабою». За самим, отже, добором героїниного імени неважко добачити конструювання авторкою певної символічної лінії «жіночого переємства» в ранньохристиянському матріархаті, тож тим трагічніша позиція «анти-Прісцілли», яка доброхітно цю лінію обтинає.

242

У зв'язку з темою «двох Прісцілл» варто нагадати, що мотив жіночого «двійництва» — віддалений відгомін архетипального міфа про близнюків-антагоністів (див.: Иванов В. В. Близнечные мифы // Мифы народов мира. — Энциклопедия: В 2 т. — Т. 1. — Москва: Советская энциклопедия, 1983. — С. 174—176) — у «замаскованому» вигляді присутній у багатьох творах Лесі Українки (пор. самопротиставлення «Прометеєвої дочки» Кассандри — Єлені, як «Епіметея дочці», у її монолозі «Був Прометей, і був Епіметей…»; у першій редакції «Камінного господаря» виразними антагоністками-суперницями намічалися Анна і Долорес, і т. д.), — а в поемі «Ізольда Білорука» (1912) цей мотив розгортається в тексті у вже відкриту сюжетну опозицію «двох Ізольд» («Іменнями посестри ми з тобою / так, як вечірня й вранішня зорі»). Взагалі близнюковий міф невіддільний від дуалістичного, в тому числі й гностико-маніхейського, світогляду, і еволюція «двійничного» мотиву від «двох Прісцілл» до «двох Ізольд» — то ще одна лесезнавча інтриґа, варта спеціальної студії.

243

Платон. Бенкет / Пер. з давньогр. У. Головач. — Львів: Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2005. — С. 116.

244

Див.: Лосєв А. Ф. История античной эстетики: Ранняя классика. — Москва: Высшая школа, 1963. — С. 265—266.

245

У її останній, за пафосом історико-культурного провіщення воістину «кассандрівській» драмі — «Оргії» — орфічні містерії представлено взагалі як духовну квінтесенцію грецького світу, на противагу римському, а історичний фінал діонісійства, символізований загибеллю співця Антея («перифраз» смерти Орфея від рук вакханок! — «вакханкою» в драмі виступає Антеєва дружина Неріса), — як класичну шпенґлерівську «смерть культури» під натиском римської «цивілізації» (докладніше про це див. у моїй статті: Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки // Філософські студії-2000 / Спец. випуск ж-лу «Ґенеза». — К.: Ґенеза, 2000. — С. 17—23).

246

У контексті християнської історії Парвус, власне, постать так само трагічна, як і Прісцілла: ще століттям раніше він із певністю був би в громаді лідером — з-поміж усіх її членів він єдиний наділений незаперечною харизмою містичного обдаровання, ба навіть, імовірно, пророчим хистом («Нестотно так пророчиці говорять / у монтанівців. Ой яке страхіття!» — лякається свідок Парвусового екстатичного нападу). За ним досвід трансу (а то й клінічної смерти: «Він замирав, а потім знов оджився. <…> лежав холодний, наче мертвий. / Шпигнули голкою, і то не чув»), глассолалії («А як прокинувся, то щось балакав / хтозна-якою й мовою»), візіонерства («Вогненний круг спускається на мене, / і голоси мені співають «слава!», / і я не чую голоду від посту»), — схоже, Парвус таки дійсно «Божий знаряд», як то визнає й Єпископ, тобто «духовно видющий» із того ж ряду, що й інші Українчині герої-візіонери (Кассандра, Тірца, Лукаш останньої дії), і авторка ретельно відмежовує його від можливої підозри в звичайному безумстві: якою б морально відразною не була вибудувана ним лінія атак на Руфіна і Прісціллу, під оглядом логіко-аналітичним їй геть нічого не бракує, навпаки — знати, що Парвус справді, як захоплено відгукується про нього простолюд, «розумом удався дуже гострий» і міг би, за інших обставин, кандидувати ще й на несогіршого юриста. Проблема Парвуса в іншому — в стосунку до Руфіна ним керує насамперед невиводна «класова ненависть», заздрість неосвіченого здібного плебея до патриція, змалку наділеного можливостями, для нього, плебея, недосяжними (саме тому, від найпершої сцени з суперечкою про Цельза та апологетів, Парвус при кожній нагоді так люто нападається на «мудрощі поганські» та верховенство «книжників і панів» — останні два слова для нього синоніми!), — і заздрість ця тим пекучіша, що в душі він чується непорівнянно од тих патриціїв вищим: це-бо його, а не їх «Бог злюбив», тож і сама віра для нього — насамперед засіб самоствердження, духовного реваншу: ґарантована монополія на істину, порівняно з якою «вся ваша ідолянська красномовність, / усе письменство ваше — порох, цвіль <…>!». Власне з погляду «психіки», як висловлювався М. Євшан, це бездоганно-точно виписаний тип честолюбного парвеню (чи не тому, за евфонічною аналогією, і «Парвус»?), який потребує тільки ідеологічної санкції своїм амбіціям, а раз її знайшовши, не вагається перетворити на «пожарище» все, що стоїть йому на заваді, — тип, аж надто добре знайомий нам з історії тоталітарних рухів, а в сучасній Україні, за браком впливових політичних ідеологій, найповніше зацілілий у формах літературної критики (саме там ще подибуємо той щирий «вогонь святого гніву», із яким — до речі, і в тих самих виразах! — атакується, зокрема, схильність сучасних українських «Руфінів» до «мудрощів поганських», «філософів поганських» «Фройдів, Юнґів, Шпенґлерів», і пафосно обстоюється натомість буцімто «інша органіка» [термін Г Клочека] культури «своєї», «правильної»). Річ, одначе, у тому,

Відгуки про книгу Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: