Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко
210
«Рідко який поет початку XX віку і в російській, і в західноєвропейських літературах у творах на античний сюжет утримається, щоб не показати широко і щедро свого знання міфологічних та історичних імен. <…> У Лесі Українки — цілком інший підхід до матеріалу, і непідготований читач її «Кассандри» не потребує широкого пояснювального словника» (Білецький О. Антична драма Лесі Українки («Кассандра») // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — Т. 2. — К.: Наук, думка, 1965. — С. 555—556).
211
Пор. її власні міркування про езотерику у зв'язку з уже згадуваною раніше критикою спіритизму: «Коли тії духи справді існують, то вони недобрі і не щирі (sic! — О. 3.): коли вони все знають, то чому не кажуть просто, без загадок, без замилювання очей, при помочі якихось дурних столиків, мисочок і т. ін.? Коли не знають нічого, то чому так просто не признаються: не питайте, люди добрі, бо ми такі самі мудрі, як і ви? Коли знають, та невільно їм щиро казати, то чому не мовчать, а кокетують з бідними людьми: а я щось знаю, а тобі не скажу!.. <…> По-моєму, так поводитись, як вони, можна порядній людині тільки на 1-го Aprilis, — зрештою, може у духів інша етика, і я до неї не доросла…» [11, 323—324; курсив мій. — О. З.]. Очевидно, що найбільше роздратування в Лесі Українки тут викликає профанний, масофікований до ярмаркового («маскарадного», як сама каже) рівня спосіб презентації «закритого» знання. Отож на підставі вже самого цього уривка можна припустити, що художній метод У. Еко був би їй так само «несимпатичний», — якщо вже шукати їй аналогів у XX ст., то найближчим до неї за способом «реверифікації» ідей виявиться таки X. Л. Борхес, і залишається сподіватись, що в осяжному майбутньому ми ще діждемося на цю тему добротних компаративістських студій.
212
Див.: Цельс // Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. — Москва: Политиздат, 1990. — С. 263—331.
213
Тут варто, не пошкодувавши місця, навести цитату з етнографа Л. Ґумільова, який вельми наочно описав цю добу в термінах повсякденного життя пересічного римського громадянина: «Вранці він уставав із головним болем по вчорашній пиятиці <…>, пив легке вино, розведене водою, закушуючи чим-небудь, і, користаючи з ранкової прохолоди, йшов на базар дізнатися новини <…> Дізнавався всі потрібні йому плітки, поки не ставало спекотно; потім ішов до себе додому, влаштовувався в холодку, їв, пив, лягав спати й відпочивав до вечора. Ввечері знову вставав, купався в своєму аквіумі або, якщо були які-небудь лазні поблизу, ходив туди теж новини дізнаватись. Відсвіжений, ішов розважатися <…>. Там були спеціальні сади, де танцювали танець оси — це стародавній стриптиз, і випити було можна, і після цього танцю отримати втіху за цілком недорогу плату. Потім він сам доповзав або його доставляли геть розслабленого і п'яного додому (як у II дії Галлія Крусту, та й Руфін у цій дії також втікає з бенкету! — О. З.), і він одсиплявся. А назавтра що робити? Те саме. І так поки не набридне. Може, хтось і радів з такого життя, а комусь і набридало — скільки можна? І от ті, кому набридало, шукали якогось заняття, щоб життя набуло сенсу, мети й інтересу, а це було дуже важко в добу Римської імперії в II і III ст. Політикою займатись було ризиковано (цю тему Руфін закриває ще в І дії, у розмові з тестем і Каєм Летіцієм. — О.З.). А чим же ще? Наукою? Філософією? (саме цей варіант і обирає Руфін. — О. З.) Не всі спроможні. <…> А тут, бачте, виявляється, що існують такі громади, де люди не пиячать — там це заборонено, де ніякого вільного кохання, можна тільки взяти шлюб або зберігати целібат, де люди сходились і бесідували. Про що? Про те, чого він не знав: про загробне життя. Боже мій! Таж кожному цікаво, що після смерти буде. А ви, виявляється, знаєте, так розкажіть» (Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. — Ленинград: Наука. ЛО, 1990. — С. 51—52). При всьому нарочитому спрощенні, тут цілком вичерпно передано ту «мікроісторичну» атмосферу, в якій шукають собі «сенсу, мети й інтересу» герої Українчиної драми, приходячи у своїх пошуках або до християнства, як Прісцілла й Кней Люцій, — або, як Руфін, до фактичного самогубства.
214
Цит. за: Донини А. У истоков христианства: От зарождения до Юстиниана. — С. 149—154.
215
Див. про це: Архієпископ Ігор Ісіченко. Загальна церковна історія. — Харків: Акта, 2001. — С. 105–126 (глава «Опір Римської імперії»).
216
Квітка К. На роковини смерті… // Спогади… — С. 243.
217
Див.: Архієпископ Ігор Ісіченко. Загальна церковна історія. — С. 96.
218
Ця — допавлінітська — формула хрещення, як показує Е. Шюсслер-Фьоренца, вибудовувалась як низка опозицій до панівних ідеологій ранньохристиянського довкілля: «І серед юдеїв, і серед греків було загальником дякувати за те, що вони люди, а не тварини, греки, а не варвари, євреї, а не гої, вільнонароджені, а не раби, чоловіки, а не жінки. Християнська еґалітаристська віра формулювалася всупереч і на противагу цій загальноприйнятій ратифікації соціальної дискримінації в юдаїзмі та еллінізмі» (Female Leadership in the Jewish and Christian Traditions. — P. 31).
219
Див.: Barnes Т. D. Tertullian. — Oxford: Clarendon Press, 1971. — Р. 210—232.
220
Засуджений на смерть Сократ говорить із Крітоном, який прийшов тайкома вивести його з в'язниці, як громадянин і патріот — від імени Законів і Держави, що їм громадянин зобов'язаний улягати, а в разі незгоди з ними — покинути батьківщину й податись у вигнання: цей останній вихід Сократ відкидає як негідний (Платон. Діалоги / Пер. з давньогр. Й. Кобів,
