Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

185

Задля справедливости варт зазначити, що ця проблема турбувала вже й Данте: ґрунтовний аналіз А. К. Дживєлєґовим його теорії захланности (пожадливі та грошолюбці прирікаються на п'ятий круг пекла!) показує, що саме цей гріх Данте вважав за симптом нових часів, які йдуть на зміну старій, лицарсько-християнській культурі, несучи з собою тріумф аґресивного індивідуалізму, де немає місця духові.

186

«Та вже ж недарма по статистиці так виходить, що між одруженими людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя — найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб», — розсудливо заявляє лікар, і якби Любі справді залежало на здоров'ї й благополуччі, на «спокійному, впорядкованому житті», то ця розмова (дія III, вихід V) мала б остаточно розвіяти всі її тривоги. Натомість Люба після неї просто-таки попадає в паніку, і не дивно (вся її поведінка в драмі якраз психологічно дуже чітко вмотивована, якщо тільки правильно розуміти дійсні Любині цілі!): лікар вибиває в неї з рук її головний — «психіатричний» — козир проти того, щоби бути щасливою, — і, гарячково пошукавши інших зачіпок (то нашвидкуруч розігравши з Орестом невдалу «сцену ревнощів», то радо вхопившись за підслухані контрарґументи Орестової матері — «Твоя мати має рацію, ти не повинен брати якоїсь божевільної!»), вона таки «накручує» себе на справдешній психотичний зрив — і в такий спосіб домагається свого.

187

«Засудження плоти, у якому дехто сьогодні вбачає християнську рису, є, насправді, за походженням манихейським та „єретичним“» (Ружмон Дені де. Любов і західна культура. — С. 76).

188

Див. на цю тему: Фаликов Б. 3. Неомистицизм в СССР // На пути к свободе совести. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 478—492.

189

Див. її справоздання на цю тему сестрі Ользі: «…Половину „Kapital'y“ «проштудирувала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се Novum Evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть. <…> Добре бути такою натурою, як моя «товаришка», їй всього 20 літ, але вона вже зложила собі певні категоричні мірки і рамки і вірить в них без критики» [10, 381] (курсив мій. — О. З.). А тепер порівняймо з цим спостереженням молодої Лесі Українки напрочуд схожі висновки одного з лідерів «Празької весни» 1968-го, Зденка Млинаржа, зроблені ним на підставі власного досвіду далеко пізніше, аж на початку 1980-х, — про психологічну привабливість марксизму для незрілих умів: «…Ідеологія, викладена в цих брошурках, породжує в напівосвіченій людині ілюзію, ніби вона пізнала все, осягла закономірності розвитку світу й людства. Від неї вимагається фактично єдине — вірити. І чим неосвіченіша людина, чим більше вона рветься знати, тим легше вірить, бо віра ніби підміняє знання. Міняється внутрішній світ, у міру того як починає здаватися, наче знайдено безпомильний орієнтир; знань, як і раніше, нема, але з'являється здатність  с у д и т и  — що проґресивне, а що реакційне, що добре, а що лихе…» (Млынарж Зденек. Холодом веет от Кремля. — New York: Problems of Eastern Europe, 1983. — C. 6—7). Цікаво, що на цей аспект «спокушання малих» (для Лесі Українки чи не найвідразніший у всякому догматизмі!) дотепер і в західній, і у вітчизняній критиці марксизму було звернено незаперечно меншу увагу, аніж він того вартує, — хоча б уже тим вартує, що його наслідки зберігаються в посткомуністичній масовій психології і після офіційного «кінця марксизму» як державної ідеології.

190

«Останній раз, в маю сього року (1913-го. — О. З.), коли я бачила Лесю Українку в Києві, вона оповідала мені, як турбувалася перед страшною операцією в Берліні за свою п'єсу «Руфін і Прісцілла», що не скінчить її, що вмре і не скаже людям того слова, яке так хотіла сказати» (курсив мій. — О. З.) (Старицька-Черняхівська Л. Хвилини життя Лесі Українки // Наука і культура. Україна: Щорічник. — Вип. 23. — К.: Т-во «Знання», 1989. — С. 373).

191

Євшан М. Здобутки української літератури за 1911 рік // Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н. Шумило. — К.: Основи, 1998. — С. 278.

192

Див., напр.: Масенко Л. У Вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі в драматургії Лесі Українки / Українська мова та література. — К., 2000. — Ч. 26—27. — С. 19—22.

193

Див. мою статтю: До характеристики філософсько-історичної концепції Лесі Українки // Філософська і соціологічна думка. — 1989. — № 4. — С. 86—96. На превеликий мій подив, основна частина цієї статті була порівняно недавно репродукована майже без змін в іншому академічному виданні — під іменем зовсім іншого автора (!), див.: Смирнова Г. Через художні образи — до філософського осмислення категорії Бога (Релігійні сюжети у творчості Лесі Українки) // Вісник НАН України. — 2001. — № 7: факт, який, окрім «ковбойських» норовів сьогоднішньої української академічної спільноти (де відвертий плагіат вже перестав уважатися чимось неприйнятним), засвідчує, як-не-як, іще й те, що за 12 минулих від часу моєї публікації років рівень осмислення теми анітрохи не змінився.

194

Шерех Ю. Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі? // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. — Три томи. — Т. І. — Харків: Фоліо, 1998. — С. 383—384).

195

«Хіба тільки Шекспір умів сполучити філософську мудрість з оцією театральною „дурнуватістю“» (Шерех Ю. Там само. — С. 381).

196

«Образ Лесі Українки тим і характеризується, що він містить у собі не можливість вибору одного з кількох тлумачень, а подається в  к і л ь к о х  п л я н а х  з р а з у. У «Гамлеті» одне з тлумачень виключає інше. У Лесі Українки всі пляни твору якось химерно співіснують» (Там само. — С. 384).

197

«Особистісний первень п'єс Лесі Українки настільки самодостатній і категоричний, що до сутнісних характеристик її героїв театрові практично нема чого додати. Внутрішній драматизм персонажів цілковито поглинуто текстом, і образи не потребують доповнень та режисерських „дорощувань“» (Веселовская Анна. Балаганчик на асфальте // Столичные новости. — 2001. — № 12 (160)).

198

Див.: Зюков Б. Б. На сцене и экране — Леся Украинка. — К.: Мистецтво, 1987. Ця капітальна, 18-аркушна праця московського дослідника містить звід і опис усіх «вітчизняних» (і навіть, що нечувано для радянської доби, декотрих «діаспорних»!) постановок творів Лесі Українки на сцені, в кіно й