Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

144

Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — Львів: Академічний експрес, 1999. — С. 193—194.

145

«Цілі родини приїздили до нас на село, товариші батькові, члени «Старої громади» з своїми родинами, і сила якихось бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Пам'ятаю, що за стіл не сідало менше, як 30–40 душ. Те ж бувало і в Києві. У нас було велике помешкання, <…> і тут щодня, щовечора збиралася сила людей… обідали, пили чай, балакали, призначували побачення, а іноді навіть ні тато, ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це все була українська» (Старицька-Черняхівська Л. Автобіографія // Слово і час. — 1997. — № 2. — С. 33).

146

Див. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 класу. — К.: Освіта, 1999. — С. 264, 88.

147

Пор. у «Подрузі» М. Цвєтаєвої: «Как Вы меня дразнили мальчиком, / Как я Вам нравилась такой», або в листі Вірджинії Вулф до Віти Саквіль-Вест: «уявляю тебе поганським божеством, як ти скачеш по Кенту у велетенській діжці, нага й засмагла, як сатир» (The Letters of Virginia Wolf. Nigel Nicolson and Joanne Trautman, eds. — London: Hogarth Press, 1975—1980. — Vol.3. — P. 198).

148

Гундорова Т. Femina Melancholica. — С. 62—63.

149

Варто тільки придивитися, яких просто-таки придворно-куртуазних конвенансів уживає Леся Українка, щоб не діткнути й не зразити Кобилянської там, де йдеться про звичайнісіньку редакторську поправку в оповіданні тамтої «Через море» (ніколи не бувши на морі, Кобилянська написала була про нього, що хвилі «гонять все вдаль, все по дев'ять разом»): «Я тільки дозволила собі викреслити олівцем одну фразу <…>. Як хтось чорненький побачить море, то згодиться з кимсь, що хвилі  н і к о л и  не біжать від берега в даль, то тільки легкі гребінці від берегового вітру можуть рябіти так, наче від берега біжать, а великі справжні хвилі все до берега прибувають, <…> і дуже трудно пізнати, котра з них, власне,  д е в ' я т а, бо то на просторі не видно, а тільки вже аж коло самого берега, перед тим, як розбитись, хвиля показує всю свою силу. Хтось не має претензії когось навчати, як треба описувати море, хтось чорненький далеко ліпше опише, коли побачить, але хтось білий дозволив собі вказати  ф а к т и ч н у  помилку. Тільки, може, хтось так не хоче (sic! — О. З.), то нехай напише, можна олівець витерти ґумою, а як хтось так хоче, то можна й атраментом перекреслити» і т. д. [11, 346; курсив мій. — О. З.]. Звичайно, за цим багато й персональної чуйности (все-таки з Кобилянської була «ніжна квітка»!), але сьогодні й між найуважнішими та найтрепетніше до себе наставленими людьми списати цілу сторінку подібними «пасами» з такого марного приводу виглядало б, погодьмося, ексцентрично (вже Ахматова в 1940 р. демонструвала своїм гостям як дивоглядію автограф Б. Пастернака, вклеєний ним у книжці на папірець — щоб, у разі напис адресатці не сподобається, його можна було відліпити: «Здумайте лишень! Ну що з цим чоловіком робити?» [Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — Т. 1. — СПб.: Журнал «Нева»; Харьков: Фолио, 1996. — С. 167]; у моїй бібліотеці також є подібний «куртуазний» автограф — від Ю. Шевельова, одного з останніх «дворянських дітей» нашої культури, і тільки ахматовська «підказка» допомогла мені свого часу збагнути смисл цього жесту). Для дворянської культури ритуалізованої чемности така поведінка була не лише виявом особистої уваги, а й певною звичаєвою нормою, і в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською даються впізнати обидва ці чинники.

150

Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія… — С. 530.

151

Докладніше про це див.: Brings, Felicia; Winter, Susan. Older Women, Younger Men: New Options for Love& Romance. — New Horizon Press Publ., 2000. За даними Ф. Брінґс і C. Вінтер, нині понад 21 % американок мають довготривалі стосунки з молодшими за себе (більш як на 8 років) чоловіками, але навіть при такій вимовній статистиці, і незважаючи на зміну культурної парадигми (санкціоновану, зокрема, й численними прикладами «нерівних шлюбів» кінозірок та інших культурних героїнь нашого часу), давні патріархальні стереотипи все ще зберігають свою живучість, і принаймні на перших порах жінка в таких стосунках ще й сьогодні почувається соціально некомфортно й не відразу важиться їх оприлюднювати.

152

Про те, яка це була для неї особиста драма, найкрасномовніше свідчить її листування тої пори з сестрою Ольгою та шваґром М. Кривинюком (цій парі своє право на цивільний шлюб відстояти вдалося). Див., зокрема, лист до М. Кривинюка від 03.01.1905 p.: «З осени у мене з мамою <…> чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю» (Косач — Кривинюк О. Хронологія… — С. 744).

153

Не можна не помітити стриманих переможних ноток у листі від 06.06.1912 p., яким матір прошено в гостину: «Дивитись на моє і Кльонине пожиття тобі не буде неприємно, думаю, бо, либонь, не дуже багато подружжів через 5 літ по шлюбі живуть так, як ми, се вже кажу, „отброся лишнюю скромность“» [12, 398].

154

1905 року П. А. Косач придбав на ім'я Лесі маєток у Торчині на Волині з тим, аби вона мала на свої потреби забезпечений постійний власний дохід, — після її одруження, у вересні 1907 p., торчинську землю було продано, і ці кошти, вкупі зі скромним Квітчиним «жалуванням» (130 рублів місячно), і склали основне джерело існування родини з чотирьох осіб (з цих коштів Леся Українка ще й робила доброчинні пожертви, зокрема спонсорувала фольклорну експедицію Філарета Колесси). Докладніше див.: Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — С. 43—46.

155

Ділова етика в тодішньому вкраїнському видавничому бізнесі недалеко втекла від сьогоднішньої, якщо судити бодай з Лесиної обуреної інвективи від 12—13.03.1913 p.: «мені заплачено за «Камінного господаря» 92 p., з того 50 р. нібито «авансом» (хоча рукопис був тоді уже в редакції, а може, й у друкарні), причім було зазначено, що мені на превелику силу назбирано було ті гроші <…>. Взагалі,<…> я попрошу