Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко
117
Гундорова Т. Femina Melancholica. — С. 60.
118
Див.: Бузина Олесь. Была ли Леся Украинка лесбиянкой? // Киевские ведомости. — 13.09.1997
119
Див., напр.: «Почуття без назви»: Леся Українка і Ольга Кобилянська (листи між рядків) // Один з нас. —2003. — № 6 (30); а також: www.lesbi.ru/news/2003/february.htm
120
Про це докладніше див.: Павличко С. Канон класиків як поле ґендерної боротьби // Павличко С. Фемінізм. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. — С. 213—218; її ж таки: Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури. — С. 68–77 (про конфлікт між естетикою О. Кобилянської та панівною народницькою критикою і позицію в цьому питанні Лесі Українки).
121
Див. про це: Bernard, Jessie. The Female World. — New York: Macmillan, 1981; Lenz, Elinor and Myerhoff, Barbara. The Feminization of America: How Women's Values Are Changing Our Public&Private Lives. — Los Angeles: Jeremy P. Tarcher, Inc., 1985 (особливо розділ «Feminine Friendship: The Art of Intimacy». — P. 37—56).
122
«Зазвичай нам важко уявити собі надзвичайну душевну ранимість середньовічної людини, її неповстримність і несамовитість» (Хейзинга Й. Осень средневековья. — Москва: Наука, 1988. — С. 19). Справді, те, що всі чоловічі персонажі давньої європейської літератури, до барокової включно, леда крок заходяться риданнями, кричать страшним криком, рвуть на собі волосся й навіть непритомніють від надміру почуттів (!), нинішнім читачем сприймається вже як метафора, але ніяк не дослівно, як і слід, з погляду історичної достеменности, сприймати подібні пасажі. Навіть наше літературознавство, й те механічно списує, напр., всі надмірно афектовані прояви козацьких емоцій у думах XVI—XVII ст. («дрібними сльозами поливали», «словами промовляли» — замість мовчки скреготати зубами, як вчинив би кожен голівудський герой) на кошт буцімто жанрових риторичних фігур, таких собі неуникненних дискурсивних прикрас-мелізмів (виняток становлять праці американського антрополога Наталі К. Мойл, яка розглядає українські думи як складову європейського середньовічного епосу, див., зокрема: Moyle, Natalie К. Ukrainian Dumy — Introduction // Ukrainian Dumy. Toronto-Cambridge: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1979. — P. 8—21). Насправді більш-менш адекватну ілюстрацію гідної чоловічої поведінки в минулому дають нині хіба що історичні фільми А. Куросави (де герої верещать і тупають ногами скільки їм заманеться!), але в жодному разі не Є. Ґофмана. Чоловіки доіндустріальної доби (незалежно від соціального стану) просто не знали табу на чуттєву афектацію, сучасного «мужчини не плачуть», — отож, як можна припустити, були звільнені од значної порції наших сьогоднішніх неврозів.
123
Цит. за: Smith-Rosenberg, СагоІІ. The Female World of Love and Ritual: Relations Between Women in 19th Century America // Signs. — Chicago: Univ. of Chicago Press, 1975. А тепер порівняймо з цими рядками невідомих американок наведений Т. Гундоровою фрагмент буцімто «еротичного змісту» з листа О. Кобилянської до X. Алчевської: «Коли ми будемо видітися, Христечко, любенька моя? Коли поцілую Вас в Ваші губки, котрі так дуже люблю?» (Цит. за: Гундорова Т. Femina Melancholica. — С. 67): різниці, як бачимо, жодної, це та сама обичайність XIX ст., тільки затримана в австрійській провінції ще на кілька десятиліть (лист датовано 1910 роком — ні у Відні, ні в Києві інтеліґентні жінки натоді вже так не писали).
124
Гундорова Т. Femina Melancholica. — С. 68.
125
Прикметно, що перший (!) «Короткий словник жаргонної лексики української мови», укладений Лесею Ставицькою (К.: Критика, 2003), здобув певний медійний розголос, але в науковій громаді жодної дискусії не викликав (!!!). У передмові укладачка, — либонь, почасти передбачаючи таку реакцію, — нарікає на десятиліття централізованого мовного нормування, що призвели до «вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою, якою вона є» (С. 10), а відтак уже й до цілком програмового, концептуального іґнорування нашими лінґвістами всього, що виходить за межі літературної норми.
126
«Зараз не можна гамочки, моя крихто <…> Жижа! А як вичахне, тоді гам» (Г. Тютюнник. «Син приїхав»). Це «фізіологічний нарис» із 1970-х, але старі селяни й досі переходять з малими дітьми на таке арґо — зі своїм сталим вокабуляром («жижа» — гаряче, «гамати», «гам», «гамочки» — їсти, «хойцяй» — іди, «сюпай» — сідай і т. д.), із своїм синтаксисом, з обов'язковою зменшувальною суфіксацією тощо, — нормативною українською з малятами розмовляють хіба що в інтеліґентних родинах, із спеціальною педагогічною метою. У «Сестрах Річинських» І. Вільде власне в такій інтеліґентній (галицькій міжвоєнній) родині поступова «педагожиця» Зоня ще провадить завзяту боротьбу з дитячим арґо, виправляючи кожне почуте «спатки» чи «їстки».
127
Можна припустити, що тут маємо до діла з рештками збережених мовою дуже древніх магічних вірувань, зокрема з так званим «табу на ім'я» у випадку особливо дорогого об'єкта: заміна хресного імени дитини на вигадане «дитяче псевдо» або принаймні зменшене, здеформоване ім'я мусила відігравати для архаїчної свідомости функцію нестак експресивну (виразити емоційну афектацію), як магічно-оборонну («відвести» від дитини «вроки»). Тут відкривається широке поле для діяльности етнологів — у кожному разі, довше терпіти брак фахових лінґвістичних досліджень стає, як бачимо, дедалі проблемніше.
128
«Ми навчаємо знань, але випускаємо найважливіший для людини різновид навчання — те навчання, що може здійснюватися тільки через присутність зрілої, люблячої особистости. У давніші епохи нашої культури, у культурах Китаю й Індії найвище цінувалася людина, наділена визначними душевними чеснотами. І вчитель був не лише, і навіть не насамперед джерелом інформації — його призначенням було передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві — це стосується і російської комуністичної системи також, — люди, якими захоплюються і яких наслідують, є ким завгодно, тільки не носіями визначних душевних чеснот. Громадську увагу стягують на себе головно ті, хто забезпечує середній людині сурогатне почуття вдоволення. <…> Якщо нам не вдасться зберегти уявлення про те, яким має бути зріле життя, то ми опинимося перед реальною загрозою цілковитого припинення нашої культурної традиції. Ця традиція ґрунтується насамперед на передаванні з покоління в покоління не тих чи тих знань, а певних людських якостей. Якщо наступні покоління більше не бачитимуть цих якостей, то п'ятитисячолітня культура загине, навіть якщо знання й далі
