Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

умерти, а примудрився пробратися в Аїд живим» (Платон. Бенкет / Пер. з давньогр. У. Головач. — Львів: Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2005. — С. 78), — натомість за взірець виставляється інша міфологічна героїня, Алкестіда, яка змогла загинути за свого чоловіка (за що її душу було випущено богами з Аїду).

75

Цей мотив пізніше використає X. Л. Борхес у новелі «Три версії Юдиної зради», розвинувши його в апологію Юди як того Учня, котрий перевершує Вчителя: Юда, за Борхесом, свідомо сходить у геєну, як Христос зійшов на землю (тому Юдина зрада стає своєрідним космологічним «завершенням» Христової місії); його гріх — гріх найбільшого смирення, «відмова від шансу», якого він уважав себе негідним (тут Борхесів Юда майже дослівно вторує Українчиній Міріам); і нарешті, саме Юда, який сягає останнього дна, «надіру» людського падіння, і мусить бути втіленим Словом, бо його мука переважує Христову! (Див.: Борхес X. Л. Письмена Бога. — Москва: Республика, 1992. — С. 288—293).

76

Наявність у ранньохристиянському рухові жінок-апостолок (Марії, Текли, Юнії та ін.), так само, як дияконис і єпископес (засновниць церков), пізнішою патристичною традицією або замовчувалась, або послідовно фальсифікувалась, аж доки не перетворилася в церковній історії на цілковиту «білу пляму», що її заповнювати історики та релігієзнавці по-справжньому почали щойно в другій половині XX ст. Див., зокрема, праці: Schuessler Fiorenza, Elizabeth. In Memory of Her; Torjesen, Karen Jo. When Women Were Priests: Women's leadership in the Early Church & the Scandal of their Subordination in the Rise of Christianity. — SanFransisco: HarperCollins, 1993.

77

Див.: Евангелие от Марии, 15—18 // Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии. — Москва: Мысль, 1989. — С. 326—328.

78

За свідченням А. Кримського, до якого Леся Українка часто зверталася по фахові консультації й відповідну наукову літературу, вона «без перебільшення <…> була справжнім ученим, дослідником», спеціально ж на теми раннього християнства він «їй цілу бібліотеку послав. <…> Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона!» Особливо Кримського дивує, що письменниця не вдовольнилася студіюванням найавторитетніших натоді дисертацій (французької — «Переслідування християн Римською імперією» Олара, і російської — «Розвиток митрополичої влади в перші три віки християнства» Гідулякова), а вимагала й інших праць, і, головне, ориґінальних пам'яток, давньогрецькою й латиною, — і все це «лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми» (див.: Кримський А. Із спогадів щирого друга // Твори: В 5 т. — К.: Наук, думка, 1973. — Т. 2. — С. 689). На це можна було б завважити, як у народному анекдоті, — не конче й «коротесенькі», і взагалі не дві, а шість, але хто їх там рахує… Очевидно, що Лесі Українці в даному випадку розходилося не про вузько-прагматичний інтерес, не про «наведення справок» (як то вважав, зокрема, Зеров), щоби не припуститися фактичних помилок, — а про те, щоб розібратися з темою, чимось надзвичайно для неї важливою, обґрунтувати й справдити свої світоглядово насущні інтуїції («…студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати» [12, 155]).

79

Як наголошує один із найбільших авторитетів у справі «коптської бібліотеки» Е. Пейджелс, автори й розповсюджувачі апокрифічних євангелій аж ніяк не вважали себе «єретиками» (Pagels, Elaine. The Gnostic Gospels. — New York: Random House, 1979. — P XIX), — у той «недогматичний» час пристрасних полемік між різними течіями, церквами та громадами кожна з двох сторін іще цілком правно могла вважати єретиком не себе, а опонента. Впродовж II ст. ця «віровизнавча демократія» невхильно скорочувалась — уже 200 p., коли канон Святого Письма більш-менш склався в його нинішньому вигляді, став під цим оглядом межовим, ну а Перший Вселенський Собор 325 р. остаточно й назавжди поклав край усякій згадці про колишнє «вільнодумство», відлучивши від церкви трьох єпископів, які відмовилися підписати віровизнавчий орос (цікаво, що славнозвісний «батько єресі» єпископ Арій ще дістав на Нікейському Соборі змогу промовляти і так само категорично відкидав від себе звинувачення в єресі — доки його офіційно не відлучено).

80

«Міріам, Міріам, <…> кажи сміливо, бо ти та, чиє серце прагне Небесного Царства більше, ніж серця всіх твоїх братів» (Цит. за: Haskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. — P. 50).

81

Eisler, Riane. The Chalice and The Blade: Our History, Our Future. — San-Francisco: HarperCollins, 1987. — P. 237.

82

«Дівчина в двадцять п'ять літ найнебезпечніше створіння в світі, може, навіть гірше, ніж та прославлена femme de trente ans», — заявляє один із персонажів «Блакитної троянди», цинік Милевський. Тут важливо відзначити, що в ранній творчості Лесі Українки — тій, що передувала «Одержимій», — всі події відбуваються в цілком реальному земному, «профанному» часі, і відповідно вік героїв таки має значення: чи Любі Гощинській двадцять п'ять, чи тридцять, чи Дівчина в «Прощанні» старша за свого Хлопця на п'ять років, чи молодша — все це істотні складові образів і конфліктів, тоді як з моменту «Одержимої» (і це найпевніший доказ поворотности цього моменту!) в Лесі Українки радикально міняється сам спосіб переживання часу: вона ніби виходить сама — і виводить своїх персонажів — з-під влади земної, лінійної темпоральности в час міфологічного «нестаріння», де вікова психологія втрачає всяку чинність. Ми не знаємо віку Міріам, не знаємо, чи Кассандрі двадцять п'ять років, чи тридцять, чи сорок (ясно, що вона як жінка достатньо приваблива, щоб збудити сексуальний інтерес Ономая, але тільки й того!), і те саме стосується Тірци, Йоганни, Прісцілли, ба навіть небіжчиці Хадіджі в «Айші та Мохаммеді», чий вік якраз є рушієм конфлікту, але й тут він позбавлений земного виміру — читачеві досить знати лише, що Хадіджа була від Мохаммеда «старша, і на багато літ».

83

Навіть найпоступовішого з поступових, І. Франка, який також, за народницькою інерцією, вважав психологію митця занадто «виїмковою», щоб виносити її «на люди» в літературному творі, треба було терпляче переконувати на його власному прикладі: «І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати. Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?..» [12, 16].

84

Досконалим зразком такої «характеристики» для Лесі Українки на довгі десятиліття стала монографія: Головаха І. П. Суспільно-політичні і філософські погляди Лесі Українки. — К.: Держполітвидав УРСР, 1953, — після проскрибованих 1920-х єдина (sic!) за весь радянський