Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Костянтин Вільович Москалець

Перша частина триптиху «1745 — Петрівка» заслуговує ретельного вивчення й неодноразового перечитування; у ній Герасим'юк створює власну версію міту про загибель Олекси Довбуша, сплітаючи її з євангельською розповіддю про врятованого Христом розбійника. Кілька опришків, які сидять у корчмі, розмірковуючи над тим, «чим би ще ощасливити бідноту», постають у візії поета новітніми трьома царями зі Сходу, корчмар Давид — біблійним царем Давидом, гуцульська історія стає історією священною, висновок із якої, проте, гіркий, незважаючи на весь її сакральний зміст:

Ця потреба перетворення світської історії на священну, по-своєму реалізована поетом, нагадує слова видатного польського філософа Лешека Колаковського про новітню тугу за архаїчною історичністю: «Потреба відшукати себе у племінній приналежності, визначити себе завдяки цінностям національної культури, не слабшає, а набирає сили — всупереч будь-яким раціоналістичним очікуванням… Особливо ожила — всупереч раціоналістичним прогнозам — туга за релігійною ідентифікацією. Посеред хаосу, посеред непевності, у яких нам довелося жити, наша релігійна спадщина дає нам певнішу опору, ніж будь-яка інша реальність… Можна припустити, що світська історія як підґрунтя буття є майже мертва, і що третє християнське тисячоліття, котре розпочнеться незабаром, муситиме наново відкрити наше архаїчне релігійне коріння — задля того, щоб ми могли вціліти» (есей «Чи вмерла „історична людина“ і чи повинні ми оплакувати її загибель?» із нової книжки Колаковського «Мої слушні погляди на все»).

Тому невипадковим здається образ прокажених, який відкриває шосту поетичну збірку Василя Герасим'юка. Прокажені, звичайно, є метафорою, до того ж, однією з найбільш улюблених для поета; йому й ідеться про поетів або, ширше, про людей, які не втратили віру наперекір просвітницьким доказам та прогнозам, усупереч відверто антихристиянському духові сучасної цивілізації. Недоторканість цих прокажених і божевільних (як ми пам'ятаємо з «Історії божевілля» Фуко, класична доба розпочалася тим, що спорожнілі лепрозорії заселили божевільними), їхня відстороненість від унормованих мас та медіа обертає «оцих», «інших» на сучасний обраний народ, відмічений не лише стигмами страждань, але й знаками особливої місії та благодаті:

Нова книжка Василя Герасим'юка «Поет у повітрі» (Львів: Кальварія, 2002) сприймається насамперед як книга. Читаючи, а ще краще — перечитуючи її, помічаєш значно більше, ніж просто доладну скомпонованість із готових блоків. Якби творчий задум Герасим'юка полягав у послідовному допасовуванні поодиноких віршів за тематичним або хронологічним принципом, йому навряд чи вдалось би досягнути отакого наскрізного зчеплення тем, настроїв і образів, підсиленого ритмічним пульсуванням чудових писанок із оформлення Андрія Саєнка. Мали б ми чергову збірку принагідно об'єднаних «пісень», з якими, переважно, і доводиться зустрічатися. Натомість перед нами не лише гарна «неначе писанка» книжка, але й розлога текстура суцільного полотна, витканого відомим лише Герасим'юкові способом, свого роду поетична соната, три частини якої — «Кров і легіт», «Запеклий джус» та «Анно Афини», — докладно відповідають анданте, алегро й адажіо сонатної циклічної форми. До таких порівнянь схиляє не лише форма книжки, а й суцільна просотаність Герасим'юкової поезії музикою — від прямого використання суто музичних термінів, назв інструментів, імен композиторів, виконавців (переважно скрипалів і танцюристів), цитат із народних пісень — до непрямих асоціацій, які закладені в ритмі, спільному пракорінні поезії та музики. Вже в заголовному вірші Герасим'юк визначає темп усієї книжки-сонати:

У процитованих рядках можна вичитати більшість (хоча таки не всі) головніших концептів нової книжки, як і новітньої поезії Герасим'юка. Новітньої — бо, прочитавши «Поета у повітрі», переконуєшся, що попри присутність тут і потоків, і смерек, і багатьох інших питомо герасим'юківських реалій, відсилань і взаємопов'язань, сам автор «Смерек», «Потоків», «Осінніх псів Карпат» та решти по-своєму виняткових в українській поезії XX ст. книжок разюче змінився. Ці зміни помітні передусім у визначеності найістотніших екзистенційних орієнтирів та в небувалому вибухові непередбачуваних інтонацій, широкого інструментування та значно глибших інтерпретацій звичних для поета тем. Відчуття свого ритму, своєї тональності, свого кола, до якого можна звернутися на «ми», як і відчуття задухи, спричинене невластивим ритмом або колом, чітко окреслюють власну тотожність. Невипадково епіграфом до «Київської повісті» автор ставить слова Мартіна Лютера: «Я не можу бути іншим». Це «не можу» відкриває непересічні можливості — адже становлення й адаптація з усіма їхніми коливаннями, коли бути іншим і можна, і треба — привело до сталості. Образ самовизначеного сталого буття здавна символізували колом або сферою, і Герасим'юк свідомий цього, завершуючи книжку словами, що дзеркально відбивають її початок: «В повітрі — поет». Ще одне несподіване