Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

Це означало пожертвувати разом з вольностями міст і їхнім добробутом; адже якщо перетворення громадських посад на посади управлінців часто давало корисні наслідки, коли йшлося про суди, позаяк першою умовою справедливого суду є повна незалежність, то воно виявлялося згубним щоразу, коли йшлося про управління в повному розумінні, де особливо потрібні відповідальність, підпорядкованість і старання. Уряд старої монархії не впадав у оману з цього приводу: він ніколи не застосовував до себе того режиму, якому підпорядкував міста, й у жодному разі не обернув би на посади управлінців посади субделегатів або інтендантів.

І, що заслуговує цілковитої зневаги історії, цей величезний переворот відбувся без будь-якої політичної підкладки. Людовік XI обмежив муніципальні вольності тому, що їхній демократичний характер лякав його. Людовік XIV знищив ці вольності, не боячись їх. Це доводиться тим, що він повернув їх усім містам, які були спроможні їх викупити. Справді, він не стільки хотів їх скасувати, скільки бажав пустити їх у вигідне річище і, якщо справді прагнув їх знищити, то зробити це, сказати б, не замислюючись, внаслідок фінансових труднощів; і — дивна річ! — та сама гра триває впродовж вісімдесяти років. У цей проміжок часу містам сім разів продають право обирати своїх посадових осіб і, не встигнуть ці міста покуштувати солодощів цього права, його в них знову відбирають для того, аби ще раз продати. Виправдання цього заходу завше одне й те саме, й уряд часто його висловлює. «Потреби наших фінансів,— зазначається у вступі до едикту 1722 року,— примушують нас шукати найправильніших засобів до їх полегшення». Засіб був правильний, але руйнівний для тих, на кого падав цей дивний податок. «Мене приголомшує величина тих сум, які треба було сплачувати за всіх часів для викупу муніципальних управлінських посад,— пише генеральному контролерові один інтендант 1764 року,— всі ці суми, бувши використані на добрі заходи, обернулися б на вигоду містові, яке, навпаки, відчувало тільки тягар влади та привілеїв, що належали цим управлінцям». Я не знаходжу ганебнішої риси в усьому обличчі давнього порядку.

Нині важко сказати напевне, як управлялися міста в XVIII столітті, бо джерело муніципальної влади, як допіру було сказано, безперервно змінюється, й, крім того, кожне місто ще зберігає деякі залишки свого старого устрою та має свої особливі звичаї. Либонь, немає у Франції двох міст, цілком схожих одне на одне; але це — оманлива різноманітність, за якою приховується повна схожість.

1764 року уряд видав загальний закон про управління містами. Він наказав своїм інтендантам надіслати йому записки про те, як за тих часів велися справи в кожному місті. Частину цього дослідження я знайшов і, читаючи його, остаточно переконався в тому, що муніципальні справи велися майже скрізь однаково. Залишилися тільки поверхові й позірні відмінності; суть скрізь була одна й та сама.

Найчастіше міське керівництво перебувало в руках двох зборів. Це стосується всіх великих міст і більшості малих.

Перші збори складаються з муніципальних посадових осіб, більш чи менш численних, залежно від місцевості: це — виконавча влада громади, міська колегія, як казали за тих часів. Їхнім членам належить влада, обмежена певним терміном; вони обрані, якщо обрання посадових осіб встановлено королем або якщо місто могло викупити посади управлінців. Вони виконують свої обов'язки довічно, купивши це право за гроші, якщо король відновив посади управлінців і якщо йому вдалося їх продати, що не завше трапляється, бо цей товар дедалі більше знецінюється в міру того, як муніципальна влада більше підпорядковується центральному урядові. В обох випадках муніципальні посадові особи не отримують заробітної платні, але вони завше мають привілеї та податкові винятки. Ієрархічного порядку серед них немає ніякого; управління колективне; не видно, щоб будь-яка посадова особа окремо керувала управлінням і несла за нього відповідальність. Мер — голова міської колегії, але не адміністратор громади.

Другі збори, названі загальними зборами, обирають міську колегію в тих місцях, де вибори ще відбувалися, і скрізь і далі беруть участь у найважливіших справах.

У XV столітті загальні збори часто складалися з усього народу; «цей звичай,— зазначається в одній із записок урядового розслідування,— узгоджувався з демократичним духом наших предків». Муніципальних посадових осіб обирав за тих часів увесь народ; з ним подеколи радилися; перед ним звітували. Наприкінці XVII століття це ще подекуди спостерігається.

У XVIII столітті вже не сам народ у повному складі утворює загальні збори. Ці останні майже завше мають представницький характер. Але особливо слід зауважити, що вони більш ніде не обираються масою народу й не надихаються нею. Вони скрізь складаються із знатних осіб, окремі з яких з'являються в них внаслідок права, що належало особисто їм, інших посилають до цих зборів корпорації чи компанії, й кожен діє в них за певним наказом, що їх дає їм це маленьке окреме суспільство.

Що далі від початку століття, то кількість знатних осіб у складі цих зборів стає більшою; депутати промислових корпорацій стають нечисленними або й зовсім перестають з'являтися. В складі зборів спостерігаються вже депутати тільки від товариств; це означає, що збори складаються лише з городян і майже зовсім до них не входять ремісники. Тоді народ, який не так легко дурити порожніми почварами свободи, скрізь перестає цікавитися справами громади й замикається у своїх чотирьох стінах, стає нібито чужоземцем. Марно їхній магістрат силкується час від часу розбудити в ньому той муніципальний патріотизм, який здійснив стільки чудес у середньовіччі: народ залишається глухим до цих спроб. Найважливіші інтереси міста, либонь, його більше не заторкують. Іноді магістрату видається потрібним дотриматися химерної зовнішності вільних виборів, і йому хочеться, аби народ узяв участь у поданні голосів: народ уперто відмовляється. В історії немає нічого звичайнішого за таке видовисько. Майже всі монархи, які знищили свободу, спочатку намагалися підтримувати її зовнішні форми: це спостерігалося від Августа до наших днів; у такий спосіб вони сподівалися поєднати моральну силу, яку завше дає схвалення суспільства, з тими вигодами, що їх може надати сама абсолютна влада. Майже всі вони зазнали поразки в цьому заході й не забарилися переконатися, що неможливо підтримати цю фальшиву зовнішність там, де зникли справжні взаємовідносини.

Отже, у XVIII столітті муніципальний уряд міста скрізь виродився на маленьку олігархію. Кілька родин провадили в них всі справи, згідно зі своїми приватними інтересами, потайки