Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Той як вистроїв тростяний палац, маковим цвітом побив. Той і догадався, що дочка йому помагала.
— Хто, — каже, — тобі помагав? Признайся, то тобі все дарую.
— Дочка, — каже.
— Подивися же, — каже, — яку я її кару дам.
Спровадив бондарів, зробили бочку, забили залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.
Тоді він його відправив, дає йому грошей.
— Ну, — каже, — нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.
Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, в версту, коли аж спом’янув.
— А, — каже, — Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.
Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.
— А, — каже, — прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.
Уже той знає думки, що вони думають — догадався.
— Ну, сідай, — каже вона, — на мене.
Сідає він на неї, як на коня. Вона крила розп’яла і летить. Тоді у погоню за ними отець, аж береться на небі заграва!
— То, — каже, — батько за нами гониться.
— Ей, — каже Петрусь, — пропадемо!
— Кидай, — каже вона, — щітку позад себе!
Кинув він щітку, тиша стала така, що змій не міг пробитися. Поки він пробивався, то вони миль дві-три й пролетіли… Знову заграва на небі. Що і тут робити?
— Кидай гребінку!
Кинув, гори такі стали. Поки він пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милі з три пройшли… Доганяє — знову заграва на небі, вітер схопився!.. Таке, що не можна!
— Знов, — каже, — батько нас доганяє. Кидай голку і шпильку.
Знову стали ліса, гори, скали. Пробився змій і через них, доганяє знов.
— Махни хусткою позад себе.
Так стало змієві в очах темно, що й не потрапити. От вони кілька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяє він їх.
— Що ж нам робити?
— Слухай, — каже панна, — я стану церквою, а ти попом і ходи по церкві — тільки не повертайся до них передом, щоб не пізнали.
Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом і ходить по церкві. Прилітає змій до церкви, а всередину йому не можна — і кричить до попа:
— Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?
— Бачив, — каже, а сам не оглядається, — як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.
— Брешеш, — каже, — попе, ти бачив тепер.
— Ні, — каже, — тепер не бачив.
Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.
— Що ж ти — догнав їх? — питає вона.
Він і розповів, кого бачив.
— Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.
— Ех, коли б я знав, стара, то б я з’їв зовсім і попа, і церков.
Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом — сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.
— Здрастуй, діду! Що ти робиш?
— Яблуню поливаю.
— Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?
— Я, — говорить, — її жалую, бо з неї користь маю.
— Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?
— Бачив, — каже.
— Коли?
— Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.
— Брешеш, діду, — каже.
— Ні, — каже, — ти сам брешеш.
Той не міг нічого й зробити. Зірвав яблуко і вернувся до жони до своєї.
— То ж яблуко — тіло її! Дурний ти, дурний. Чом ти її не з’їв?
— Е, якби я знав, то я б і яблуню з’їв.
— Доганяй таки їх. Лети!
Полетів змій. «Пожеру їх,» — думає. От доганяє вже їх. От панна віддирає рукава од себе, од сорочки, кидає назад себе і стала ріка невелика, на верству. Петрусь став лебедем, а вона стала лебідкою. Тоді прилітає змій. Лебеді плавають. Він зігнувся і став пити, — хтів випити ту річку, щоб її не було. Як опився та й лопнув і пропав. Тоді вони виходять. Петрусь став парубком, а панна стала дівчиною. Вона каже:
— Ходімо до батька, до матері до твоєї.
Приходять до батька, до матері. Вона остається на дворі під вербою, а йому й сказала:
— Як увійдеш у хату, — каже, — усім кланяйся, тільки батькові й матері не кланяйся, бо забудеш, де був, що робив, забудеш і мене. А батькові і матері вже разом зі мною поклонишся.
Входить він в хату, усім поклонився, а батькові й матері — ні. А батько й мати кажуть:
— Як то можна, сину, ми тебе годували, дожидали, як яйця червоного, а ти нам не уклонився.
Він взяв і уклонився та й забув про неї. Вона стоїть, дожидає. А далі пішла до корчми. Празник був, музики грають. Сіла вона, сидить. Попова наймичка питається:
— Звідки ти?
— З усього світа.
— Куди ж ти, небого, ідеш?
— Де б, — каже, — служби найти.
– Іди ж, — каже, — я тебе заведу до свого священика, тобі добре буде.
— А, — каже, — бабусю, коли б ви завели, то добре б було.
Приходить, наймається та на рік служити. Виходить рік, жениться той парубок. Робити весілля, а про неї забув зовсім. От панна в добродійки своєї проситься на весілля.
— Чого ж ти підеш? — каже добродійка.
— А подивлюся, як то в вас весілля робиться.
Приходить. Саме місять коровай. Почастували її.
Каже вона:
— Коровайнички, голубочки, дайте і мені тіста, то й я зліплю вам.
От вона взяла тіста, качала, качала, хукнула, — полетів голуб і сів перед молодими. Тоді вона — каже коровайницям:
— Коровайнички, голубоньки, дайте мені ще трохи тіста, то я другу голубку пущу.
Скачала вона, хукнула і вже голубка полетіла й сіла перед молодими і каже до голуба:
— Бррууку! Бррууку! А знаєш ти, голубе, як ти в змія служив і що робив?
— Бррууку! Бррууку! Ні, — каже голуб, — не знаю.
— А — бррууку! бррууку! — щоб ти знав.
Та все