Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Що ти, Петрусю, наробив? Нащо ти її упустив? Я ж тобі казала, щоб ти держав.
— Як же мені її було не пускати, коли вона така стара, так жалібно просилася?
— Ну, гляди ж, тепер буде летіти менший брат мій, він буде летіти конем, з сідлом зі всім: ти держи, не пускай, чи буде він перекидатися ведмедем, чи чим, а ти держи, що в руках стане, то принось, бо це буде у послідній раз. А то батько догадається, що я тобі помагаю, і вже кінець буде з нами.
Летить той огир (жеребець) карий на нього просто, б’є його, гризе його, кусає, а той його держить за вудила. Тоді він перекинувся ведмедем, вовком і різним перекинувся гаддям, змієм, а перед світом перекидається зайцем — одна шерстка золота, друга срібна. Петрусь приносить його до пана. А той ще спить. Він будить його.
— На, пане, — каже, — гостинця тобі від вартового.
— А, добре, — каже, — доброго гостинця ти приніс. Чи ти коня ловив, чи звіра? Мені снилося, що коня ти ловив, а не зайця!
— Уже кого ловив, то ловив, а приніс зайця.
— Чи то ж можна, щоб з коня зробився заєць?
— Не то заєць, — каже, — а чортзна-що робилося, але що в руках стало, то й приніс я тобі.
— Добре, — каже, — малий, що приніс, а чому ж ти того не приніс, що перше ловилося?
— А коли таке ловилось, що не міг вдержать. Те, що міг, те здержав.
— Ти не сам те робиш?
— Ні, — каже, — сам.
— А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.
Пішов Петрусь, виспався добре, тільки увечері приходить. Змій йому і наказує.
— Ну, піймав ти мені зайця, то мені веселість приніс. А тепер, щоб ти за ніч до мого брата за сто миль моста зробив, чавунні бруси, срібний піл, перильця золоті.
— Добре, — каже, — зроблю.
— А як же то можна зробити?
— А нащо ж пан приказує? На те, щоб робити.
Приходить той до панянки і розказує їй диспозицію, а сам плаче гірко.
— Не плач, — каже, — Петрусю, не журись, якось то воно буде. Постараюся я тебе визволити. Іди, лягай спати, а я все зроблю.
От вночі вилітає вона та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:
— Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, піл срібний, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!
— Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.
Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.
— Ти, Петрусю, зробив?
— Я, — каже.
— То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?
— Я, — каже, — у великій казні позичив.
— Навіщо ж ти тії гроші позичив?
— На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.
— Ну, гляди ж, — каже, — приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.
— Добре, — каже, — пане.
Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:
— Як то можна, щоб той малий та таке зробив?
Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:
— Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.
Пішов він пасти. А панянка йому сказала:
— Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.
От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся — нема коней. У плач. Не знає куди дітися, — таке море стало, гори, ліс… Прилітає панянка.
— Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.
— Я, — каже, — і так тобі докучив.
— Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.
— Ну, добре, — каже.
Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.
— На змрок (як смеркне), — каже йому панянка, — будуть тії коні коло тебе бігти, виб’ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, — каже, — не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.
Так він і зробив.
Приганяє додому, пан і питає:
— Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.
— Ніхто, — каже.
— Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.
Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.
— Розбирайся, — каже.
— Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?
— Авжеж, — каже.
А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом — літ двадцять йому. Каже той пан:
— Скільки літ ти у мене служиш. Рік?
— Як, — каже, — рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п’ятнадцать літ, бо мені за кожною загадкою то б рік минув, а я хутше впорався.
— Ну, тепер, малий, як ми будемо?
— А що ж, — каже, — мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.
Той йому гроші відлічив.
— На, — каже. — Але чи то ти все сам робиш?
— Я, — каже.
— Ей, не ти, — каже, — ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.
— Ні, — каже, — не буду виноватим.
– Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.
— Добре, — каже.
Приходить увечері.
— Ну, — каже, — ти робив?
— Я, — каже.
— Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.
Іде той пізно до панянки і розказує.
— То, — каже вона, — глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у