Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

якоїсь лозини, не обмазували те плетиво дешевою глиною, не пошивали зверху соломою чи хмизняком, та й зимували собі безтурботно, не зважаючи на холодні дощі, що збігали по спадистій крівлі? А ще: хіба не ховаються у землянках сіртські племена, для яких немає іншого укриття від незмірної спеки, ніж сама розпалена сонцем земля? /18/ Природа не така вже ворожа до людини, щоб, забезпечивши всіх істот легким життям, лиш їй одній накинути потребу стількох наук та ремесел. Нічого такого вона від нас не жадає. Не мусимо в поті чола роздобувати щось таке, без чого нам не прожити. Ми народилися на готовизні, й лише тоді, коли нам приїлося те, що під рукою, ми прирекли себе на труди. Крівля, одежа, помічні для тіла засоби, їжа — все те, що здобувається нині з таким зусиллям, траплялося колись на кожному кроці, було або даровим, або легкодосяжним. Адже міру всьому визначала одна лиш потреба. Не хто інший — ми самі зробили все це дорогоцінним, незвичайним; ми самі призвели до того, що потрібно стільки й таких вигадливих ремесел, аби здобути те, що нам до смаку. /19/ Тим часом природа вдосталь дає нам того, чого домагається. Жага розкошів — це відхід од природи. Та жага щоденно сама себе розпалює, вона розростається впродовж віків і, багата на вигадки, потурає нашим порокам. Попервах їй захотілося зайвого, потім — шкідливого, а насамкінець вона приневолила дух служити тілу — догоджати його хітливості. Всі ті ремесла, від яких у місті такий галас, така метушня, обслуговують наше тіло; колись йому вділяли потрібного як рабові, нині — готують як для вельможі. Ось звідки всі ті майстерні: в одній тчуть, у другій кують, у третій варять пахощі, а там — навчають розніжених танців, а ще десь — переливного, солодкого співу. В минуле відійшла та природна міра, яка обмежувала всі жадання потребою: ознакою селюцтва й нужди вважається нині бажати стільки, скільки потрібно.

/20/ Годі повірити, мій Луцілію, як легко сама насолода мовлення заводить на манівці навіть достойних мужів! От Посидоній (а він, гадаю, чи не найбільше прислужився філософії), описуючи, як одні нитки спочатку скручуються, інші висновуються з м’якого, розпушеного прядива, а потім — як підвішений тягарець випрямляє і натягує на кроснах основу, як пропущене піткання, аби пом’якшити твердість напираючої на нього з обох боків основи, щільно, нитка до нитки, стягується за допомогою берда, — твердить, начебто й ткацьке мистецтво винайшли мудреці; забуває, однак, що згодом було вигадано ще хитріший спосіб, коли

Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.

Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці проворно

Перебирають його, а коли між нитками основи

Він пробіжить — тоді бердом зубчастим його пробивають[331].

А що б він сказав, побачивши нинішню тканину — для одягу, який взагалі нічого не приховує, який не служить захистом не тільки для тіла, але й для соромливості?

/21/ Далі, переходячи до рільників, він не менш красномовно описує землю, зорану плугом раз, а згодом ще раз, аби крізь розпушену легше було пробитись корінцям; потім — засіяну ниву, висмиканий рукою бур’ян, щоб випадкове зело, розрісшись, не приглушило посіву. Це теж, на його думку, заслуга мудреців, начебто хлібороби й нині не повигадували чимало такого, що збільшує врожайність поля. /22/ Врешті, не задовольняючись тими вміннями, посилає мудреця до млина. Розповідає, як то він, наслідуючи природу, почав виробляти хліб. «От, — каже, — кинуті в рот зерна подрібнюються під твердістю зубів, а що з-під них випало, те язик підсуває знову ж таки до тих зубів; тоді перемішується із слиною, щоб легше пройшло слизьким горлом; потрапивши в шлунок, їжа перетравлюється його мірним теплом і тільки тоді розходиться тілом. /23/ Узявши все це за зразок, хтось поклав один шорсткий камінь на другий, — щось на подобу зубів, коли непорушний їхній верхній ряд чекає поруху нижнього ряду. Тоді, тручи камінь об камінь, він почав подрібнювати зерна і, підсипаючи їх раз по раз, перемелював доти, поки не стер на борошно. Поливши його водою, почав терпеливо місити, а коли стало податливим, виліпив з нього хлібину. Спочатку випікав її в гарячому попелі й на розпечених черепках, а з часом були винайдені всілякого роду печі, де жаром можна вже було покерувати». Ще трохи — й шевство назвав би винаходом мудреця!

/24/ До всіх тих речей людина дійшла силою розуму, але розуму не по-справжньому досконалого. Адже все це, далебі, винаходи не мудреця, а звичайної людини, — як, приміром, винахід судна, яким перепливаємо ріки, перетинаємо моря, приладнавши до тих суден вітрила, щоб ловили тугий подув, додавши ззаду стерно, що спрямовує біг судна то сюди, то туди, — приклад, узятий від риб, які легким порухом хвоста скеровують у потрібному напрямі свою стрімкість. /25/ «Усе це, — твердить Посидоній, — винайшов мудрець, але, вважаючи ті речі надто дрібними, аби самому ними займатись, довірив їх нижчим прислужникам». Але ж усі ті речі й придумані не кимсь іншим, а саме тими, хто й нині дбає про них. Дещо, як знаємо, з’явилося вже за нашої пам’яті, наприклад, використання дзеркальних вікон, що пропускають яскраве світло крізь прозорі мушлі, підвісні водотриски у лазнях, вмуровані в стіни труби, якими плине тепло, рівномірно зігріваючи і верх, і низ приміщення. Що вже казати про мармур, яким вилискують не тільки храми, а й приватні будівлі? Про круглі, гладко відшліфовані камінні брили, на які опираємо портики й інші, здатні отінити цілий народ, неозорі крівлі? Про письмові знаки[332], якими можна підхопити навіть найквапливішу мову, коли рука змагається у швидкості з язиком? Усе це — винаходи найнікчемніших рабів! /26/ Мудрість — вище: вона не руки навчає, вона — вихователька духу. Хочеш знати, що вона здобула для нас, що створила? Не сороміцькі порухи тіла в танці, не різноманітні співи для труб і флейт, що перетворюють на голос струмінь повітря — чи тоді, коли воно проходить крізь них, чи тоді, коли вже вихоплюється через розтруб; не зброю, не стіни, не все те, чого вимагають клопоти війни, — ні, вона сприяє мирові, закликає до злагоди увесь рід людський. /27/ Вона, кажу, не майстриня потрібних для щоденного вжитку речей, всіляких знарядь. Чому приписуєш їй такі дрібниці? Її мистецтво — доводити до ладу життя. Всі інші вміння — під її владою. Адже