Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

на що ми спроможні, матимемо багато, а колись — мали увесь світ. /40/ Та й сама земля, поки її не обробляли, родила рясніше[336] — щедріше обдаровувала люд, що не вдавався до грабунку. Рівною насолодою для людини було як самій натрапити на якісь дари природи, так і вказати їх комусь іншому. Тож не могло бути в когось надміру, а в когось — нестатку: поділ відбувався між навзаєм зичливими людьми. Сильний ще не піднімав руки на слабшого, захланний, ховаючи безкорисні для нього надлишки, не позбавляв інших необхідного: однаковою була турбота про себе й про сусіда. /41/ Не звертали ще проти себе зброї; не заплямована людською кров’ю рука спрямовувала свою ненависть на диких звірів. Ті, кого перед сонячним скваром окривав густий гай, ті, що в плетеній з хмизу хатині безпечно перебували суворі зими й проливні дощі, спокійно, не зітхаючи серед сну, віддавалися нічному відпочинку. Ми ж перевертаємося з боку на бік, потопаючи в своїх пурпурах, — жалить гостріший від терня неспокій. А як же м’яко спалось їм на твердій землі! /42/ Над ними не нависала пишно різьблена стеля — лежали просто неба, де ковзали сузір’я, вимальовуючи перед очима величаве видиво ночі: зоряний світ[337], западаючи кудись у глибінь, безгомінно звершував такий великий труд. І вдень і вночі в усю широчінь їхньому зорові відкривалась та розкішна світобудова. Мило їм було дивитись, як одні сузір’я із середини небесного намету хиляться до заходу, інші — зринають із прихованих від ока обширів. /43/ Хіба не солодко було мандрувати серед чудес, що так широко розсіяні у високостях? Ну, а ви здригаєтесь на найменший рип вашої крівлі, притьмом вибігаєте за поріг, тільки-но вчуєте якийсь тріск у розмальованому мешканні. У тодішніх людей не було будинків, що змагалися розмірами з цілим містом. Зате було в них доволі повітря та вільного на роздоллі подуву, була легка тінь од скелі чи дерева, були прозорі джерела й струмки, не забруднені жодною забудовою, жодними трубами, не скеровані силоміць у нові річища, — лише такі, що бігли, куди їм самим хотілося; були й луги, прекрасні без жодних прикрас, а серед них — просте, зладнане невибагливою рукою житло. Ось таким був дім, що відповідав потребам природи. Приємно було жити в ньому, не боячись ні його, ані за нього. Нині ж найбільшого страху нам завдає наша крівля[338].

/44/ І все-таки, хоч яким чудовим було те життя, хоч йому невідомий був підступ, серед тодішніх людей не було мудреців, бо саме те ймення передбачає якесь найвище звершення. Ні, я не заперечую, що й тоді не бракувало мужів високого лету, як-то мовиться, тільки-но від богів: немає сумніву, що світ, ще не виснажений, видавав із свого лона все найкраще. Але саме тому, що люд від народження був стійким, готовим до трудів, його мудрість не була досконалою. Природа ж не обдаровує чеснотами: стати доброчесним — це велике мистецтво. /45/ Ніхто ж тоді ще не порпавсь у грязьких глибинах землі, шукаючи золота, срібла чи самоцвітів; та й німих звірів щадили. Як іще далеко було до того, щоб не у гніві, не із страху, а просто задля видовища людина вбивала людину! Не було ще барвистого, золотом гаптованого одягу, бо ж золота, кажу, ще не добували. /46/ Що ж у такому разі? Вони були невинні завдяки незнанню. А це ж велика різниця: чи людина не хоче йти на зло, чи просто не вміє. У них не було справедливості, не було поміркованості, не було й мужності: у їхньому суворому житті були тільки подоби тих чеснот. Сама ж доброчесність випадає на долю лише тим, хто наставляє, виховує і невсипущою діяльністю вдосконалює свій дух. Для цього, але без цього, ми народжуємось. І навіть у найкращих серед людей, поки вони не вдосконалюються, є лише можливість стати доброчесними, а не сама доброчесність.

Бувай здоров!

Лист ХСІ

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Наш Лібераліс нині зажурений звісткою про пожежу, яка знищила Лугдунську колонію[339]. Той випадок міг би зворушити будь-кого, не кажучи вже про людину, настільки закохану в рідне місто! Вражений тим нещастям, він шукає в собі сили духу, який, звісно, гартував для того, аби ставити чоло всьому, чого може страшитися людина. А що такого нежданого, майже нечуваного лиха він не передбачав серед тих страхів, то я не дивуюсь: не було досі й схожого прикладу! Не одним містом гуляв вогонь, але ж ні одного не спалив дотла. Навіть там, де ворожа рука піднесла до крівлі смолоскип, полум’я подекуди захлиналось, і хоча його тут же роздмухували, воно рідко пожирало все довкруги з таким завзяттям, що й сокирі вже нічого було рубати. Та й землетрус ніколи не бував аж таким сильним і нищівним, щоб догори дном перевернути геть усе місто. Ніде, врешті, не було такої ненажерливої пожежі, щоб для наступної не лишилося живої скіпки. /2/ А тут за одну ніч пішло з димом стільки прекрасних будівель, кожна з яких могла б стати гордістю будь-якого міста! Серед найспокійнішого миру трапилось таке, чого й під час війни зазвичай не бояться. Хто б міг повірити? Нині, коли й меча ніхто не добуває з піхов, коли над усім світом запанував незворушний спокій, нині доводиться розпитувати, де Лугдун, перлина Галлії! Досі, коли доля мала вдарити всіх загалом, то перед тим дозволяла їм принаймні боятись того удару, якого мають зазнати. Немає такої величі, якій не дано було б часу для падіння. Інша річ тут: по той бік ночі — велике місто, а по цей — пустка. Втім, довше триває моя розповідь про загибель того міста, ніж воно гинуло. /3/ Все це похитнуло стійкість нашого Лібераліса, твердого й незламного, коли йдеться про особисті біди. Та й не дивуюсь його потрясінню: неочікуване падає на нас більшим тягарем; небачене додає ваги нещастю, і тим більше страждає кожен смертний, чим більше зчудований лихом, яке його спіткало. /4/ Тому-то ніщо не повинне бути для нас несподіванкою. Все треба перестрівати душею і думати не про те, що зазвичай трапляється, а про те, що може трапитися. Хіба є щось таке, чого фортуна, хай лиш їй заманеться, не зітнула б у самому таки розквіті? Хіба є щось таке, на що б вона не нападала, чого б