У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

спробувала було відновити свої «сімейні» права, написавши на ім’я тодішнього генсека Л. Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію за старістю літ уже як членові родини В. Маяковського. Довідавшись про це, поетова сестра заявила, що ані Л. Брік, ні В. Полонську вся родина Маяковських ніколи не вважала за членів родини. Водночас у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В. Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «перемкнути цей настрій, щоби відвести курок револьвера від нього». Себто не погодилася з хворобливими домаганнями поета й не вийшла за нього заміж, а побігла натомість до театру, до власного чоловіка чи деінде. Чи варто казати, що в претензіях В. Полонської на персональну пенсію було відмовлено? А за давньою постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930-го року авторські гонорари В. Маяковського й далі ділили порівну між собою його родина й Л. Брік.

Отож морально відповідальною за смерть «першого радянського поета» в ЦК зробили В. Полонську. Втім, чи лише вона винна в тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям В. Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?

Справа в тому, що протягом свого життя В. Маяковський постійно був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. Одного разу навіть вистрелив собі в серце, але револьвер дав осічку. «Думка про самогубство була хронічною хворобою Маяковського, — згадувала Л. Брік. — Постійні розмови Маяковського про самогубство! Це був терор. У 1916 році рано вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Глухий, тихий голос Маяковського: „Я стріляюсь. Прощай, Лілік“. Я гукнула: „Зачекай мене!“ — щось накинула поверх халату, скотилася сходами, молила, била візника кулаками в спину. Маяковський відчинив мені двері. Він сказав: „Стрілявся, осічка. Вдруге не наважився, чекав на тебе“. Як часто я чула від Маяковського слова: „Застрілюсь, покінчу з собою. 35 років — старість. До тридцяти доживу. Далі не буду“».

Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В. Маяковським з бравнінґа, Л. Брік полегшено зітхнула у спогадах: «Добре, що не з револьверчика. Як негарно б вийшло — великий поет і з маленького пістолета». Справді, крім старости, поет боявся також звинувачень у замалих розмірах чи масштабах свого кохання, а чи його інструмента, якщо зважити на модні під ту пору фройдистські алюзії. Але хіба саму лише любов поет вважав за панацею від старости?

Здавалося б, про що поема В. Маяковського «Про це»? У кожному разі аж ніяк не про «це». Немає в ній ані сороміцьких картинок, ані похітливих описів. Розповідь В. Маяковського «про це» можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням хоч там у якому вигляді. Недаремно свого часу Р. Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про це» з віршем «Товарищу Нетто — пароплавові й людині». Ця близькість чітко проявляється в розділі «Остання смерть», основний мотив якої — перемога насильства, що породжує героїв. В. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерти, зразком якої він обирає вбивство у 1928-му році дипкур’єра Теодора Нетто: «Но в конце хочу — других желаний нету — / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте». Отже, у Нетто трапилось «це», і він пішов, щоб уже через рік у розпал курортного сезону в Ялті явитися В. Маяковському у вигляді білосніжного лайнера. І поет вибухнув в екстазі революційною епітафією. Хоч до таких, «загробних», стосунків йому було не звикати. Згадаймо лишень химерне заклинання В. Маяковського, що стало своєрідним гаслом: «Ленин — жил, Ленин — жив, Ленин — будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалаку? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему «150 000 000» В. Маяковського, той самий В. Ленін вирік таке: «Друкувати таку маячню тиражем не більше 1 500 екз. Для бібліотек і диваків. Луначарського відшмагати за футуризм». Хоч у «горлана-главаря» існували також більш проникливі заклики, що визначали справжню суть поета-агресора: «Хто не буде з нами протягувати руки, той простягне ноги».

О. Брік, Л. Брік та В. Маяковський. 1928 рік

Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерти власника — справа не дуже вдячна. «Покійник цього страшенно не любив», — жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покійник», нині, здається, вже мало кого цікавить. Оскільки В. Маяковський для нащадків — це тільки текст. І вже не одіозні «сто томів партійних книжок», а той бік поетової творчости, помережаної знаками погребальної обрядовости. Адже саме В. Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціялістичної культури. І навіть вибір «точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції соцреалістичної доречности вогнепальної розв’язки.

Запрошення на чай: самогубство Миколи Хвильового

О, де наган? О, де рука?

Невже всю душу вже пропив я?

В. Сосюра

Ви погано виглядаєте. Бережіть здоров’я, Хвильовий.

І. Дніпровський

Декаданс, що зробив самогубства модою, — це зліпок з епохи «бурі й натиску», що породила в Европі відповідне ставлення до життя і смерти. Культ вольової особистости, що протистоїть юрбі бюргерів, привів до проблеми відірваности від людей взагалі й до романтизації самогубства. Клясичний приклад — історія німецького поета й драматурга Генріха фон Клейста. У 1811-му році друзі познайомили його з літньою заміжньою жінкою Генрієттою Фоґель, що страждала на невиліковну хворобу. Клейст на той час уже захоплювався думками про самогубство. Коли він закинув про це коханій, та підтримала його, майже не роздумуючи. Разом вони обміркували всі деталі і придбали зброю. 21-го листопада 1811-го року Клейст і його подруга відправилися до Ваннського озера, що неподалік від Берліну. Там пройшов їхній останній день. У сільському готелі Клейст залишив прощальні листи, сповнені гіркої рішучости. Спочатку Клейст застрелив Генрієтту Фоґель, а потім покінчив із собою.

Несуть товариша. Художник І. Падалка. 1927 рік

«Старенька, ти взяла в мене нагани?» — питався М. Куліш у своєї дружини, коли та сховала зброю після самогубства М. Хвильового у 1933-му році. До речі, на вимогу НКВД, якому було чудово знати про безумні «чаювання» в середовищі пролетарських письменників, М. Куліш вимушений був здати небезпечну віднедавна зброю. Пізніше, а саме навесні 1937-го року, пишучи заяву наркому внутрішніх справ СРСР, генеральному комісареві державної безпеки Єжову H. І., ув’язнений М. Куліш також пригадував: «У вересні 1936 р. раптом згадав про п'яний випадок