Метаморфози - Публій Овідій Назон

516 Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,

517 Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря

518 Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому

519 Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —

520 Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.

521 Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини

522 Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.

523 З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий

524 Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.

525 Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.

526 От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,

527 М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,

528 Й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:

529 «Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів,

530 Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!»

531 Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило

532 Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.

533 Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів

534 Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі».

535 Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти

536 Верх у тій битві взяли. Тлеполему[45] проте заболіло,

537 Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,

538 Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу,

539 Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,

540 Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних».

541 Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні

542 Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,—

543 Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?

544 Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда

545 Славить весь світ, але я… заперечити б їх намагався.

546 Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть

547 Не вихваляємо ж ми, — та чи хто свого ворога хвалить?

548 Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні

549 Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос

550 Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі

551 Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.

552 Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —

553 Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.

554 Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:

555 Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати

556 Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність

557 Дав моревладний Нептун — зачинатель роду Нелея.

558 Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!

559 Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці

560 Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.

561 Сили набувши орлиної,— кігтями, крилами, дзьобом

562 Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.

563 Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний

564 І, поки птах, у підхмар'я злетівши, повис нерухомо,

565 Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.

566 Рана була незначна. Та залізом підсічені м'язи

567 Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.

568 Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим —

569 Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,

570 Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла

571 Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.

572 Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,

573 Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?

574 Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто

575 Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі».

576 Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний.

577 Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,

578 З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.

579 А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,

580 Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом

581 Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,

582 Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.

583 Вже коло двох п'ятиліть вирувала війна, коли так ось

584 Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога:

585 «О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,

586 Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!

587 Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові

588 Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,

589 Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні

590 Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?

591 Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,

592 Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров'ю!

593 Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику

594 Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано

595 З ворогом, — ти крадькома вкороти йому віку стрілою!»

596 Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,

597 А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський

598 Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,

599 Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців

600 Стріли пускаючи. Бог, об'явившись: «Чи варто, — питає,—

601 Зброю ось так марнувать? Коли й справді