Метаморфози - Публій Овідій Назон
342 Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
343 Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
344 Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
345 Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
346 Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
347 Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
348 Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
349 Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа.
350 Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
351 Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
352 Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
353 З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.
354 Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись
355 Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу
356 Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.
357 З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.
358 Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару
359 З волі Паллади — щоб вірили в те, йому щиро хотілось.
360 Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону
361 Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.
362 За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:
363 Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,
364 Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.
365 Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,—
366 Так обізвався: «Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,
367 Заупокійний мій дар!» І розгонисто в Демолеонта
368 Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.
369 Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло
370 В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко
371 Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.
372 Сили кентаврові біль додає; на противника люто
373 Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.
374 Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,
375 Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.
376 Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:
377 Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши
378 Спис віддалік; а в близькому бою — Іфіноя й Кланіда.
379 Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка
380 Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї
381 Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров'ю.
382 От я гукнув йому, гнівом розпалений: «Глянь, чого варті
383 У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!» —
384 Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,
385 Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —
386 Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,
387 Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче
388 Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.
389 Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,
390 Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,
391 В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.
392 Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна
393 Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.
394 Щойно рости почала борода золота; золотаве
395 Хвилями до половини плечей опадало волосся.
396 Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,
397 Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,
398 На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,
399 Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —
400 Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,
401 Випнулись груди від м'язів тугих. Увесь — смолянистий,
402 Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.
403 З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —
404 Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна
405 З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.
406 Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —
407 Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа
408 Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,
409 То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу
410 В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.
411 Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,
412 Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.
413 Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,
414 Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.
415 Їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах
416 Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,
417 Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.
418 Хтозна — хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,
419 Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию
420 Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —
421 Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.
422 Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.
423 Легко долоню на рану кладе, припадає вустами
424 До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.
425 Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім
426 Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,
427 Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.
428 Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами
429 Шість пов'язав собі
